— Нас у спільний бюджет не включайте. Ми зі своїм приїдемо, — написала Ірина в чаті. — І взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це став першим дзвіночком.
Ганна сиділа у автобусі, тримаючи телефон у одній руці. Другою вона притискала до себе велику сумку. Жінка перечитала повідомлення двічі. Раптом їй просто здалося? Текст був ввічливим, але… ніби хтось уже заздалегідь шукав тінь під сонцем.
Чат щодо травневої вилазки постійно миготів у сповіщеннях. Нещодавно туди додали нових людей. Степан і Ірина були друзями Богдана, а він людина поважна й перевірена, давно в компанії, тому ні в кого питань не виникло.
Атмосфера у них була теплою та дружньою. Всім плюс-мінус тридцять років. Дорослі, відповідальні, з почуттям гумору. Спілкувалися давно, тому між ними було багато негласних правил. І кожен мав свою роль.
Богдан запрошував новеньких. Ганна організовувала посиденьки та вилазки. Вона вже склала список, запропонувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з терасами, альтанкою і навіть нормальним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлі. У список внесли ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І раптом з’явилося це:
— Нас із Степаном можна не враховувати, — повідомила Ірина. — У нас дієта, ми все готуємо собі окремо. Нам нічого не треба.
Ганна відписала нейтрально: «Гаразд, як скажете». І поклала телефон.
Взагалі — не проблема. Ну мало хто — хто на ПП, хто на кето. Хай собі й місячні фази враховують. У компанії вже був хлопець, який ніколи не зкидався на м’ясо, бо був вегетаріанцем. Зате кожного разу привозив стільки овочів, що вистачало на всіх, і робив на грилі такий вега-шашлик, що його відтягнути було неможливо.
Тому дивацтва — справа звична. Головне — порядність і участь. Але чомусь від цього «нас не враховуйте» у Ганни аж мурашки пройшли. Щось у цій фразі було… ковзке. Але вона вирішила не поспішати з висновками.
У день вилазки погода була казковою. Тепло, свіжо, легенький вітерець. Усі зібралися вчасно, все взяли — навіть не довелося повертатися за шампурами, дошкою для нарізки чи штопором. Запах сосни й неймовірно свіже повітря швидко підняли настрій.
Усі заселилися у будиночки, розпакувалися, хтось відразу пішов ставити мангал.
Ірина із Степаном приїхали вже вечорі, коли основні організаційні питання були вирішені. Їхнім «своїм» виявився пакет з маленьким шматочком сиру, кількома помідорами, упаковкою рисових хлібців і двома пляшками пива. Ганна мигцем глянула, коли вони діставали запаси, і подумала: «На вечір — можливо. Але на три дні?»
Вони влаштувалися на лавочці, спочатку осторонь. З’їли свій сир, чокнулися пляшками, трохи пофотографувалися на тлі заходу. Потім почали поступово підсаджуватися до інших. За півгодини Степан вже стояв біля мангала.
— Ой, що це ви тут смажите? Шашлик, так? А який аромат…
— Та ну, на дієті з вами не посидиш, — засміялася Ірина й підійшла ближче.
Ганна глянула на Катю, що сиділа поруч. Та ледь помітно знизала плечима. Мовляв, ну що, не виганяти ж, годуватимемо. У компанії не було звички ставити людей у незручне становище, особливо новеньких.
До ночі Іра зі Степаном уже їли й пили із загального столу, немов рідні. Сміялися, розповідали байки, співали пісні під гітару. І, треба визнати, вони були кумедними, приємними, без заздрощів. Враження від них не було огидним. Але в Ганни з’явився якийсь подвійний відчуття — наче їх використали.
Вона так і заснула з цим дивним почуттям. Не з образами. Образи не було. Проте десь проросло перше зернятко роздратування. Батьки завжди їй казали: якщо хочеш бути частиною команди — грай за правилами й відкривай свої карти. Але Степан із Іриною акуратно увійшли в гру, притримуючи свої активи. А виграш ділили з усіма.
Тоді ж, у ту першу ніч, Ганна подумала: «Якщо це повториться — треба буде щось робити». І ця думка напружила її, адже якось незручно виховувати не дітей, а дорослих людей. Та Ганна постаралася швидко зітрясти з себе цей негатив. Вони приїхали відпочивати, а не заглядати в чужі тарілки. Поки що це просто разова дивацтво.
Але, як показали наступні вилазки, це була не просто дивацтво. Це був хитрий спосіб пошикувати за чужі кошти.
— Ви знову зкидаєтеся? Ну, ми як завжди. Зі своїми салатиками будемо. Калорії рахуємо, — невинно захихикала Іра у голосовому.
Її слова звучали так, ніби йшлося не про розподіл витрат, а про організацію дитячого свята. Коли батьків просять принести прикраси, якщо в когось завалялися зайві. Без обов’язків і додаткових витрат.
Ганна прослухала це повідомлення якраз по дорозі до магазину за гречаною крупАле найголовніше — тепер вони нарешті змогли відпочити по-справжньому, без постійного відчуття, що хтось неначе краде не лише їжу, а й усе тепле та щире з цих зустрічей.