**“Підлаштував козу”**
— Ти хочеш сказати, що цей пес для тебе важливіший за дітей?! — скрикнула Оксана, витираючи з кахлів п’яту калюжу за день.
Килима на кухні вже не було. Коли стало зрозуміло, що навіть магазинні засоби безсилі проти впертої звички пса мітити все навколо, Оксана просто згорнула килим і винесла до смітника.
Але проблема була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку кукурузи, пересипав у миску й кинув — і банку, і брудну миску у раковину. На столі — крихти, чашка зі слідами кави та відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон і шматки плюшевого динозавра.
І прибрати все це, звичайно, мала Оксана.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Богдан, риючись у холодильнику. — Це ж просто собака. Він ще не звик.
Оксана випрямилась. У її погляді відбивалося роздратування, яке накопичувалося тижнями. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді сам і прибирай за цим псом. Нагадаю, що це просто собака, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя сім’я, вже задихаємося від його міток і смороду!
Оксана сердито штовхнула синтепон ногою й пішла у спальню, обходячи винуватця «святкування». Пес Бурко, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Наче не вважав себе винним.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Богдан повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Вітя їде. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти собаку з собою — не варіант, купа клопоту. А я подумав… Буркові потрібна сім’я. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово.
Тоді Богдан посміхався так, наче врятував світ. А от почуття Оксани були зовсім протилежними. Наче чоловік усиновив когось, навіть не поставивши її у відомість.
— Гаразд… Припустимо, він житиме з нами. Але хто його вигулюватиме, годувати, прибирати за ним? — жінка вже розуміла, до чого йде.
— Разом. Ми ж сім’я. Ну, тільки з вигулом проблема… Ти ж раніше повертаєшся з роботи. Можеш взяти на себе?
Оксана глибоко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що усе піде не за планом, але виходу не було. Залишалося сподіватися, що інтуїція підводить.
На жаль, побоювання підтвердилися…
Оксана дуже старалася. Купила іграшки та миски на підставці, дивилася відео про дресирування ввечері. Бурко у відповідь демонстративно відвертався хвостом. У всіх сенсах. Його господарем був Богдан. Усіх інших він сприймав як неприємний додаток до Богдана.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери у коридорі, обгриз підлокітник крісла, порвав усі подушки на кухневих стільцях. А скільки мін він залишив по всьому дому…
Якщо спочатку Богдан хоч по ранках виводив Бурка, то згодом усі обов’язки лягли на плечі Оксани. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, напувала… А чоловік лише додавав проблем.
Ось і зараз він просто тихо прийшов, вимкнув світло й ліг спиною до неї. Влаштовувався спати. Так, можливо, він і прибрав калюжу. Вона навіть чула звук пилососа. Але Оксана була готова побитися об заклад: на столі й у раковині — такий же безлад.
І головне — завтра все повториться.
— Послухай, Богдане, — не витримала вона й повернулася до чоловіка. — З того часу, як ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Удавав, що спить, хоча Оксана точно знала: він чує.
— Я виводжу його вранці, бо ти ще спиш, — продовжила вона. — Я виводжу вдень, під час своєї обідньої перерви. Я виводжу ввечері, бо повертаюся раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю все те, що мав би робити ти. А натомість — твоє бурчання та його гарчання. Ти вважаєш, це нормально?
Богдан зітхнув. Йому нічого було відповісти. Увесь тягар впав на Оксану. Дітям, звичайно, було цікаво перші дні три, але зараз у кращому випадку вони лише гладили Бурка мимохідь.
— Ти перебільшуєш. Він не такий уже й складний.
Оксана стиснула губи, розуміючи, що натрапила на чергову стіну. Але цього разу жінка не збиралася відступати.
— Знаєш, мені це все набридло, — сказала вона. — Вибирай. Або я, або собака.
Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, з філософським виразом подивився у стелю. А потім підвівся й почав збирати речі.
Оксана мовчки дивилася, як він надягає куртку й бере повідок.
— Я не кидаю друзів. Ми поки на дачу. Почекаємо, поки ти охолонеш, — тихо пояснив Богдан уже біля дверей.
Вона не стала його зупиняти. Лише провела поглядом його спину. Ту саму, яку колись гладила перед сном. Тепер це була чужа спина. І чужий пес.
Двері зачинилися з тихим клацанням. Спочатку Оксана хитнула головою. За всі двадцять років шлюбу вона й подумати не могла— А тепер я вже не чекаю, що хтось інший зробить мене щасливою, — промовила Оксана до себе, дивлячись, як за вікном розчиняється постать колишнього чоловіка в дощових бризках.