— Та тобі це навіщо?
— Ти мене чорствою називаєш?! Мене? Це ти спершу забув про засоби захисту, потім про всі пристойності, а тепер вагітну до мене в дім притягнув і вимагаєш кімнатку побільшу! Як тобі така ситуація, а, сину?
Олена говорила різко, але чесно. Вона зовсім не хотіла нападати. Ні, вона хотіла захистити своє.
Андрій же ходив по кімнаті, ніби шукав зручну позицію для наступу, обчислював слабкі місця. По ньому було видно: він не вважав себе винним.
…Все почалося давно. З того дня, коли Олена з Миколою, царство йому небесне, переїхали у свій перший будинок. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців. З часом вони зібрали на другу квартиру для сина. А потім збудували дачу. На дві сім’ї, щоб колись на веранді й в саду гралися онуки.
Але Микола пішов у вічність, коли Андрій щойно вступив до інституту. Чоловік лишив Олені все: плід їхніх спільних праць, щасливі спогади та останнє джерело тепла й радості — їхнього сина.
Андрій отримав диплом, з’їхав, одружився. У Олени з’явився онук. Вона була щаслива. Та вже через рік Андрій повідомив про розлучення.
— Ми не зійшлися характерами. Не можу я з нею жити, — сказав він так, ніби йшлося про знайденого цуценя. — Ну і ми домовились… Раз я батько, я подарував їй квартиру. Натомість вона пообіцяла не подавати на аліменти.
Олена схопилася за голову.
— Ну, молодець. Прямо лицар. З вітром у кишені. Не ти ж купував ту квартиру, — докорнула вона його.
Тоді ж вона здогадувалася, що платити за цей ярмарок великодушності доведеться їй. І не помилилася.
Незабаром син повернувся, вже з новою дружиною. І вона вже була у положенні.
Вони просилися пожити у неї деякий час. Олена не заперечувала. Спочатку.
Вона старалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть привчилася залишати додаткові порції на плиті: раптом Світла проголодніється.
Але дуже скоро стало зрозуміло, що подяки не буде.
Світла не працювала, пояснюючи це вагітністю. Олена не сперечалася, намагалася розуміти, хоча в глибині душі була не згодна.
— Я б на її місці до сьомого місяця ще працювала, — скаржилася Олена подрузі Ганні. — Житла в них немає, зарплата в Андрія не дуже. Вона ж мала бачити, за кого виходить заміж. Мала розуміти, що сам він не витягне. А вона ледачиться.
— Ну, Оленко, сприйми з розумінням. Все-таки вагітна дівчина… — миролюбно відповіла їй Ганна.
— Дівчина-приспівка. Я сама колись народжувала, знаю, що то таке. Головою треба думати, перш ніж дитину робити. Вона не важкохвора, навіть токсикозу немає. Просто добре влаштувалася. Як гадаєш, до кого вони прибіжать, якщо на візочка грошей не вистачить?
— Потерпи трохи, може, все налагодиться. Віддасть дитину в садочок, вийде на роботу…
— Та годі. Який садочок? Вони на пару місяців просилися, — втішала сама себе Олена.
Прибирання теж давалося важко. У кімнаті сина все було вкрито тонким шаром пилу. Олена не встигала мити посуд: у мийці постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Вони лишалися в кімнаті Андрія і поступово чорніли від нальоту.
Олена терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, а потім діяти.
Андрій же, на лихо, немов розчинився у своєму світі. Він пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або занурювався у телефон, або формально гладив живіт Світли та йшов палити на лавочку біля будинку. Курив довго, зі смартфоном. Вів пусті розмови з сусідами.
Було зрозуміло, що так вони грошей не заробить.
— Мам, а давай поміняємось кімнатами. Бо в нашій навіть ліжечка не поміститься, — кинув він одного разу так легковажно, ніби просив сіль.
Олена не одразу знайшла відповідь. За три секунди перед очима промайнули сцени їхнього життя з Миколою. З якою любов’ю вони переклеювали шпалери, як вибирали занавіски, як чоловік усміхався й називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни й нахабно будує сімейне гніздо з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не на завжди, так?
Він відвів очі. Світла відвернулася. І стало зрозуміло: не тимчасово. Вони потихеньку влаштовувалися тут. Вони вже все вирішили.
Син намагався домовитися ще кілька разів. Олена не поступалася.
Наступний скандал стався через тиждень. Андрій недбало кинув за сніданком:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Олена в цей момент сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
— Андрію, ми все життя з батьком працювали на цей дім. Тато вклав у нього всю душу, майже сам сидів над проектом. І я його не продам ще й тому, що ти не вмієш поводитися з майном.
— Ну а навіщОлена подивилася на квіти в саду, які вони з Миколою колись садили разом, і зрозуміла: ніщо, створене з любов’ю, не варто жертвувати заради тих, хто не готовий за це боротися.