«Я чоловік, а не шафа»
— Ти знову купив не той хлеб. Я ж просила — без насіння, — Марічка поклала буханку на стіл, навіть не глянувши на Василя.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хлеб.
— У Данилка потім болить живіт. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш поруч.
Василь на секунду заплющив очі й повільно видихнув. Він поставив сумку з продуктами під вікно і сів на табуретку поруч. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Олена. Вона прийшла з гостинцями й посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало почуття «дня бабака». Завжди клопоти, але родинні, теплі. Її тягло до цього тепла.
— Привіт, родино. Ну, як ви тут? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Але вже трохи вільно. Зараз тільки уроки, вечеря, ванна. Та ще й одяг на завтра погладити, — відповіла Марічка, розпаковуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Олена, знімаючи куртку.
Василь лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися в жіночі розмови.
— Усе як завжди? — тихо запитала Олена, дивлячись на сестру.
— У чому?
— Ну, ти знову тут сама. А Василь у сусідній кімнаті, тихіший води.
Марічка відмахнулася, роздратовано закотивши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по домі й дітям, він працює. Усі так живуть.
— Я не про це. Він уже півтори години вдома. Ти хоча б раз за цей час з ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щовечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Усе виведено акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Олена.
Марічка знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама залишала нас самих на підлогу дня? І як батько пив, поки вона працювала? Не кажучи вже про безлад. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Олена й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє дивилася щось разом із хлопцями?
Марічка соромливо відвела погляд. Відповідь була очевидна.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Василю теж нічого не треба?
Марічка кинула погляд у бік коридору, насупившись.
— Він дорослий. Витримає заради родини.
Олена замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — синці, а волосся зібране в неакуратий пучок. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти його любиш? — раптом запитала Олена.
— Ти з глузду з’їхала?! Звісно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. Відколи народився Данило.
У кімнату зайшов Данилко. У піжамі, розкуйовджений, немов горобчик.
— Мам, у Данила книжка порвалася. Він сказав, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Марічка миттєво встала й пішла. Олена залишилася сама на кухні, але ненадовго. Через декілька хвилин з’явився Василь. Ніби чекав, поки дружина піде, щоб налити собі води.
— Втомився? — м’яко запитала Олена.
— Та нічого особливого. Іноді здається, що якщо я зникну, вона й не помітить, — тихо зізнався Василь.
— Помітить. Але, можливо, надто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я їх люблю. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Олена не знала, що відповісти, а Василь не чекав відповіді. Він просто пішов назад у спальню.
Марічка так і не повернулася. Вона застрягла десь між зіпсованою книжкою, запиленими підвіконнями та неакуратно складеною білизною.
Наступного ранку почалося не з кави, а з суперечки біля шафи. Марічка, як завжди, намагалася всіх максимально утеплити.
— Даниле, надінь ту куртку, з капюшоном.
— Мам, мені в ній спекотно. Ми ж їдемо в ТЦ, там тепло.
— А поки йдеш по вуВін лише пам’ятав, як колісно похитнувся, коли його думки зіткнулися з простою істиною — часу на роздуми вже не залишилося.