“Я чоловік, а не шафа”
— Ти знов купив не той хліб. Я ж просила — без насіння, — Оксана поклала буханець на стіл, навіть не глянувши на Тараса.
— Останній був, — спокійно відповів він. — Чого лаєшся? Нормальний хліб.
— У Данилка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі таблетки даєш і сидиш поряд.
Тарас на хвилину закрив очі і повільно видихнув. Поставив сумку з продуктами біля вікна та сів на табуретку. Наче намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Галя. Прийшла з гостинцями та посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття, що все крутиться по колу. Завжди клопоти, але теплі, родинні. Її тягнуло до цього тепла.
— Привіт, рідні. Ну як тут у вас? Тихо, затишно?
— Ох, якби. Та вже майже впоралися. Залишились уроки, вечеря, ванна. І ще білизну на завтра погладити, — відповіла Оксана, розпаковуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Галя, знімаючи куртку.
Тарас лише кивнув їй на знак вітання та пішов у спальню. Вже давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо спитала Галя, дивлячись на сестру.
— У сенсі?
— Ну, ти знову сама. А Тарас у кімнаті, тихіший за воду.
Оксана відмахнулася, дратівливо заплющивши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по дому та дітям, він працює. Як у всіх.
— Не про це. Він уже півтори години як удома. Ти хоча б раз із ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю кожен вечір. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань, виведений охайним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — спитала Галя.
Оксана знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мати нас по півдня вдома сама залишала? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу про те, який бардак завжди був. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Галя і зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти з малими коли востаннє щось разом дивилася?
Оксана соромливо відвела погляд. Відповідь був очевидний.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Тарасові теж нічого не треба?
Оксана кинула погляд у бік коридору, нахмурившись.
— Він дорослий. Не малий. Потерпить заради родини.
Галя замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — синці, а волосся зібране у недбалий пучок. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти його любиш? — раптом спитала Галя.
— Ти з глузду з’їхала?! Звичайно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. Відтоді, як народився Андрійко.
У кімнату зайшов Данилко. У піжамі, розкуйовджений, наче горобчик.
— Мам, у Андрійка книжка порвалася. Він каже, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Оксана миттєво встала й пішла. Галя залишилася сама на кухні, але ненадовго. Незабаром з’явився Тарас. Наче чекав, поки дружина піде, щоб налити собі води.
— Втомився? — м’яко спитала Галя.
— Та нічого. Просто іноді здається, що якщо я зникну, вона й не помітить, — тихо поскаржився Тарас.
— Помітить. Але, можливо, занадто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я їх люблю. Але тут я наче зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Галя не знала, що відповісти, а Тарас не чекав відповіді. Просто встав і пішов назад у спальню.
Оксана так і не повернулася. Вона застрягла десь між порваною книжкою, запиленими підвіконнями та неохайно складеною білизною.
Наступного ранку почалося не з кави, а з суперечки біля шафи. Оксана, як завжди, намагалася заТарас повернувся додому через місяць, коли обидва зрозуміли, що важливіше бути разом, ніж завжди правими.