— О-о, вітаю, вітаю, царство хаосу! Віро, ти ж вдома сидиш постійно. Могла б і посуд помити, — докорила мати, ледь переступивши поріг кухні.
Віра якраз виймала простирадло з пральної машини. Воно мляво звисало з рук, а холод від нього пронизував до кісток. Пальці тремтіли від втоми, спина німіла, навіть розігнутися було боляче.
У кімнаті хтось схлипнув. Тарас. Знову прокинувся.
— Мам, у тебе справді думки тільки про це? — приглушено запитала Віра. — Ти ж знаєш, що в мене діти хворіють.
Людмила поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, наче ревізор, і гірко зітхнула.
— Я просто не розумію, як можна жити у такому безладі. У тебе всього двоє дітей, а не десять. І чоловік.
Віра не відповіла. Просто повісила наволочку на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося крикнути матері в обличчя, сказати, що й двоє — це нелегко, але сил не було.
Усі сили пішли на капризи Тараса, боротьбу з температурою Оленки, безкінечне готування, метушливі збори до садочка та тривожні ночі. Все це висіло на ній, як млин на шиї. А як вишня на торті — ще й мати з її нав’язливим бажанням чистоти.
Віра пішла до коридору, щоб хоч трохи перевести дух. Заглянула у спальню. Оленка спала. Вологе волосся прилипло до чола. Тарас уже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулачками.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошепотіла Віра, повертаючись на кухню з сином. — Посуд може почекати, краще посиди з дітьми.
— Віро, чиї це діти? Твої. Я вже не дівчинка. Мені легше з посудом, ніж з дітьми.
— Мам! Ти можеш хоча б на хвилину забути про свої чортові тарілки та перестати шукати пил? У мене одна з температурою, другий увесь день на руках! Я не сплю вже третю ніч. Ні твої мандарини, ні нотація, ні вологе прибирання мені не допоможуть.
Людмила стиснула губи. Ніздрі роздулися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Віра опустила сина в манеж, потім підхопила пакет із фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини та йди. Будь ласка.
Навіть Тарас затих. Людмила з презирством подивилася на доньку, потім на пакет. Рвонула його так, ніби всередині була бомба, і пішла.
Коли в грудях трохи затихло, Віра сіла на підлогу біля манежа і пригорнула сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зітхнула: саме цього їй не вистачало.
Раніше вона завжди мовчала і терпіла нападки матері. Хіба що зубами скреготала. Бо… ну, це ж мама. Так прийнято. У багатьох її подруг такі родички є. Не тільки мами. Бабусі, свекрухи. Усі терплять.
Віра сподівалася, що колись мама зміниться, але та не змінювалася.
У дитинстві все було так само. Віра ніколи не забуде один випадок. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту і шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Віра хотіла сказати, що це частково і її заслуга, але не встигла.
— Знову десь заляпала куртку брудом! І в такому вигляді ходила, — стогнала Людмила. — Ти ж дівчинка. Треба акуратнішою бути.
Якщо в кінці року у Віри була хоча б одна четвірка, мати влаштовувала скандал. Коли Віра мила підлогу, Людмила ретельно перевіряла, чи витерто за дверима.
Вона ніколи не хвалила доньку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменти були ніби по талонах, і ці талони завжди діставалися не Вірі.
Андрій, чоловік Віри, знав про це. Він сам не раз чув, як Людмила говорила щось на кшталт:
— Нащо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиків.
Віра намагалася не запрошувати Людмилу за стіл. Але якщо вже доводилося, була готова до нової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А от щоб мама запитала про самопочуття чи справи доньки… Такого ніколи не було.
Того вечора Віра написала Андрію, щоб виговоритися. Він знав, що донька захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Хоча б міг вислухати.
— Я її вигнала, — написала вона. — Все одно допомоги нуль, зато нерви мотає жахливо.
— Молодець, — відповів він. — Давно треба було.
Вірі стало легше. Ось воно — підтвердження, що вона все зробила правильно. Їй було важливо почути це від того, хто бачив її матір зі сторони.
Не вдалося виспатися. Віра прокинулася від нападу кашлю. У кімнаті ще було темно, тільки світлодіод телевізора червонів. Вона намацала під подушкою телефон. Пів на шосту. Навіть не світало.
Тарас неспокТарас неспокійно повертався у ліжечку, а Віра, розуміючи, що іноді справжню родину знаходять не в місці народження, а в серцях тих, хто поруч, міцніше обійнула сина й поцілувала його у виснажене чоло.