— Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Де ти?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. У день, коли твій син вперше йде до школи…
Оксана стояла біля кухонної раковини, стискаючи в руці ганчірку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від люті. На плиті булькотіла вже пригоріла вівсянка, у спальні гудів телевізор, а в голові миготіли питання: «Дача? Зараз? Чому?»
Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлопнув дверима, і дім знову поринув у тишу. Вона подумала: може, вийшов до машини чи по справах. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі поплентався до ванної.
Усе було нормально. Окрім одного: тато не повернувся.
— Богдане, ти зовсім зʼїхав?! — спитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Та мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви поки йдіть, а я підʼїду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Оксани став холоднішим за той айсберг, у який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Оксана мовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю тріснула б. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а тато де? — син стояв у новій білій сорочці й сам застібав ґудзики.
Копався, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново потрібно було на дачу. Тато відвіз, — сказала Оксана без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією спитав син.
— Не знаю, зайчику. Думаю, ні.
— А він знав, що в мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Оксана.
Хлопчик опустив очі, мовчав. Сів за стіл і втопив у телефоні. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий рюкзак із машинками. Усе готове до свята.
Окрім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушилися діти, бабусі, тата із камерами. У всіх навколо було свято життя.
Оксана теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона усміхалася за двох. Може, навіть за трьох. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку із бантами та дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: «Зроби більше фото. І мені надішли. Хочу подивитися». Другий — через пʼятнадцять хвилин: «Скажи, щоб Максим мені помахав. Я з вами в думках!»
«У думках?» — Оксана стиснула зуби. «У думках» — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватися.
Оксана не відповіла. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй було нічого сказати цій людині.
Після лінійки вони пішли у кафе, замовили морозиво та молочні коктейлі, потім прогулялися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх у парк атракціонів. Але тато був на дачі. Із картоплею, а не з сином. Маршрут довелося змінити.
— Мам, можна я не відповідати, якщо бабуся подзвонить? — спитав син, коли в рюкзаці завибрував телефон.
— Звичайно, — кивнула Оксана. — Я теж не відповідала б.
Вона нічого не пояснювала. У цьому не було потреби. Син просто обійняв її у відповідь, притулився так сильно, ніби хотів передати через обійми весь біль і образу.
Всередині щось закамʼяніло. Тому коли чоловік подзвонив їй, вона не взяла трубку. Син — теж.
Подружжя обмежилося коротким листуванням.
— Ти зараз як дитина. Підніми телефон. Мама ображається, — написав Оксані чоловік.
— Твій син — теж, — відповіла вона.
— Максим образився?
— Так. Образився. Бо для нього сьогодні був важливий день. А ви вибрали картоплю. Копай далі.
Богдан зʼявився ближче до девʼятої. Увійшов тихо, навшпиньки, ніби боявся когось розбудити або, що ймовірніше, загострити й без того напружену атмосферу. Син уже спав. Оксана сиділа у вітальні з книгою, але не читала. Не могла зосередитися на буквах. Просто тримала книгу як щит від чужої байдужості та власних тривожних думок.
— Може, завтра підемо кудись? Утрьох, — запропонував чоловік, сівши поруч. — У кіно чи в кафе. А то у нас усе окремо та окремо.
Оксана підняла брови й перевела погляд на чоловіка. Вона не зраділа його пропозиції, не поспішила піддакнути. Лише втомлено зітхнула.
— Думаєш, у стосунках усе як на роботі? Можна перенести строки? Ти був потрібен синові сьогодні.
— Я ж не спеціально, — Богдан потер перенісся, намагаючись заспокоїтися. — Мама несподівано попросила, я не міг відмовити. Думав, швидко.
— Ага. ТВона обійняла сина ще міцніше, і в цю мить зрозуміла — бути разом, навіть якщо світ навколо дає тріщини, і є справжнє щастя.