«Спасибо тобі, Олежко! Не знаю, що б я без тебе робила», — виникло повідомлення на екрані смартфона.
Телефон чоловіка завибрирував прямо у її руках. Оксана мимоволі глянула на дисплей. Відправником була якась Марічка. В кінці речення кокетливо червоніло сердечко.
Оксана розплющила очі. Марічка? Олежко? Вона б могла подумати, що це далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка не було знайомих на ім’я Марічка. Чи були?
Вона різко підвелась. Спочатку варто розібратись, а потім уже робити висновки. Та серце вже стиснулось від ревнощів.
— Хто така Марічка? — Оксана намагалась, щоб голос не тремтів.
Олег, який у той момент спокійно пив каву, навіть не одразу зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Марічка, — через зуби сказала вона, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах промайнула напруга. Він швидко відвернувся й пожав плечима.
— А… Це Марина.
Оксана завмерла.
— Яка ще Марина?
— Ну… Моя колишня. Між нами нічого нема.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і скрестила руки.
— Колишня дружина зве тебе «Олежком» і дякує з сердечком? Ти серйозно?
Олег знову пожав плечима, ніби й обговорювати тут було нічого.
— Так. Допоміг їй трохи. Позичив грошей.
Оксану накрила хвиля злості.
— Ти дав гроші колишній?!
— Так, а що тут такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Ти вважаєш це нормальним? Брати з нашого спільного бюджету й перекидати якимось Маринам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Оксано, ти з мухи робиш слона. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому не можу допомогти?
Вона засміялась, але в тому сміху не було радості.
— Ти одружений, Олегу. На мені! А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він роздратовано зітхнув, ніби розмовляв з дитиною й намагався пояснити просте.
— Ми ж не розійшлись через конфлікт. Вона для мене не чужа.
— А я для тебе чужа?
Олег мовчав. Оксана похитала головою й гірко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувались. Ще до тебе. Просто не афішував. Не хотів тебе нервувати.
Оксана відчула, як усе всередині похололо.
— Тобто два роки це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу казати. Я ж тобі не зраджую. Тобі нема чого хвилюватись.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати.
— І часто їй допомагаєш?
— Буває. По дрібницях. То шафу зібрати, то комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, мій чоловік, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь сантехнік?
— Та годі вже розпинатись! — раптом спалахнув він. — Допоміг, позичив! Це що, злочин?! Я й тобі б допоміг!
Оксана подивилась на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, то у нас різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулась і вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Оксана не пам’ятала, як минув той день. Почуття розривали її на частини. Злість, образа, безпорадність. Вона намагалась спокійно все зважити, але в голові крутився лише один запит: «Як я могла цього не помітити?»
Олег не виглядав винним. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок із Марічкою, але поводився, ніби це дрібниця.
За кілька тижнів все стало зрозуміло. Тепер, коли Оксана знала, що шукати, картина склалася. Її чоловік раніше часто затримувався на роботі — а тепер виявилось, що у його колишньої щоразу знаходились термінові справи.
— Заїду ввечері до Марічки, — спокійно сказав Олег за обідом. — У неї пралька тече.
Оксана поклала виделку й примружила очі.
— В місті більше немає майстрів?
— Та годі ти, мені ж не складно.
— Тобі — не складно. А мені складно це терпіти.
— Ну почалось! Знову за своє?
— Так, знову, — холодно відповіла вона. — Бо твоя колишня надто часто «випадково» потребує допомоги. Ще добре, що у вас немає спільних дітей.
Олег подивився на неї з роздратуванням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж би забороняла допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе кожні два дні.
— Оксано, — Олег втомлено поклав виделку. — Ти поводишся так, ніби я тобі зраджую.
— Я не знаю, чи зраджуєш, але твоя поведінка викликає підозри. І це мене бентежить.
Він криво посміхнувся.
— Ти мені не довіряєш.
— А в мене є причини довіряти?
Зависла тиша.
Через три дні Марічка знову дала про себе знати.
— Дзвонила Марічка, — спокійно сказав Олег. — Хоче холодильник купити, а везти нема чим.
Оксана повільно повернулась до нього.
— Ти хочеш сказати,Оксана глянула йому в очі й тихо сказала: «Бери ключі, пакуй речі — і можна більше не повертатись».