Вечір вкривав маленьке містечко Барвінкове м’якою сутінковою пеленою. Дмитро повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. У передпокої його зустріла дружина, Соломія, зі теплою усмішкою й ароматом свіжосмажених сирників.
— Привіт, будеш вечеряти? Я приготувала сирники, — промовила вона, поправляючи фартух.
— Авжеж, — відповів Дмитро, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало поклав їх на поличку.
Соломія помітила незнайомі ключі й, примружившись, запитала:
— А це що за ключі?
— Мама поїхала в санаторій на три тижні, — пояснив Дмитро, потираючи шию. — Попросила присвоювати її квартиру, лишила ключі.
Раптом очі Соломії спалахнули жартівливим, майже зловісним вогником. Вона плеснула в долоні й вигукнула:
— Ну нарешті! Я це зроблю!
Дмитро завмер, не розуміючи, що відбувається. Його дружина, зазвичай врівноважена й стримана, виглядала так, ніби задумала щось грандіозне.
— Ти про що? Що зробиш? — спитав він, дивлячись на неї з наростаючим неспокоєм.
Соломія лише загадково усміхнулася, але в її погляді читався волелюбний вогонь, від якого в Дмитра по спині пробігло мороз.
Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Повернувшись після відвідин родичів Соломії, вони побачили свою квартиру невпізнанною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю обирали, були замінені на яскраві, з казковим візерунком. Меблі у вітальні та спальні стояли не на своїх місцях: шафа опинилася посеред кімнати, а ліжко в спальні було розвернуте до вікна, руйнуючи затишок.
— Що це таке? — Соломія, приголомшена, випустила сумку з рук, ледві переступивши поріг.
Дмитро зазирнув через її плече, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.
— Хто це зробив? — Соломія ледве дихала від люті, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!
— Заспокойся, — Дмитро поклав руки їй на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.
Але чим далі вони оглядали квартиру, тим сильніше росло їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод притулився до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватець був очевидний — мати Дмитра, Ганна Семенівна.
Місяць тому Ганна Семенівна з’явилася в їхню квартиру зі «ревізією». Від порогу вона почала критикувати все: від кольору шпалер до розстановки меблів.
— Якісь у вас шпалері похмурі, як у лікарні! — заявила вона, не схвально похитуючи головою. — Треба щось яскравіше, щоб очі тішили!
— Нам все подобається, — стримано відповіла Соломія, намагаючись не показати роздратування.
— Ні, так не годиться! — продовжувала свекруха, ігноруючи заперечення. — І меблі у вас стоять неправильно. Шафа має бути в кутку, а не посеред вітальні! А ліжко в спальні взагалі не на місці.
Соломія хотіла заперечити, але погляд Дмитра зупинив її. Він знав: сперечатися з матір’ю марно. Ганна Семенівна могла годинами нарікати, вказуючи, як «правильно» влаштувати їхнє життя. Нарешті, вона пішла, залишивши після себе важку атмосферу. Дмитро і Соломія, зачинивши двері, полегшено зітхнули, сподіваючись, що на цьому все скінчиться.
Але незабаром їм довелося поїхати на весілля родича Соломії. Їхній кіт, Барсик, не міг залишитися сам, і Дмитро запропонував попросити Ганну Семенівну приглянути за ним. Соломія була категорично проти:
— Ти хочеш віддати їй ключі? Вона ж знову почне там порядкувати!
Але вибору не було — залишити кота було ні з ким. Стиснувши зуби, Соломія погодилася, але суворо наказала свекрусі: чим годувати Барсика, як часто міняти воду, де лежать іграшки. Щодня вона дзвонила, перевіряючи, чи все гаразд. Ганна Семенівна відповідала коротко: «Все добре», — і швидко прощалася. Це мало б насторожити, але Соломія відітхнула від непевності.
Повернувшись додому, вони зрозуміли, що свекруха не просто доглядала за котом. Вона влаштувала в їхній квартирі справжній переворот.
— Що тепер робитимемо? — втомлено запитала Соломія, оглядаючи чужі шпалери й переставлені меблі.
— Меблі повернемо назад, шпалери переклеїмо, — зітхнув Дмитро. — Дове— А тепер це твоя черга відчути, як це — коли хтось втручається в твій власний світ, — сказала Соломія, і в її голосі прозвучало солодке відплатне задоволення.