Багатий чоловік
Вигнав дружину Захаров після зради з гуркотом. Правда, забезпечив. Але спілкуватися більше не хотів, ні за яких обставин!
— Ти сам винен! Тарасику, ну пробач мене! — говорила Оленка невпопад.
— З глузду з’їхала на старість літ! — кричав він. — Так ганебно ганьбити мене?! Дякую, що я тебе просто кидаю!
Оленці було тоді, як і йому, сорок шість. Виглядала вона завдяки його грошам на тридцять максимум. І це теж було ображало Тараса! Кому б здалася сорокашістьрічна жінка, в яку не вкладено стільки грошей?..
Усі розповіді про життя
— Тарасику, привіт! Чого не вітаєшся? — гукав до нього сусід з далекого минулого, Дмитро, здається.
Тарас Ілліч скреготив зубами. Та що ж це за покарання! Скільки років тому він виїхав з цього дому, а його все одно впізнають. Звертаються по імені. І ще до того ж місцевий пияка. Один із…
Вікно машини з боку водія відчинилося, і Сергій тихо запитав:
— Допомогти, Тарас Ілліч?
Він тільки махнув рукою. Швидко пройшов до під’їзду, не звертаючи уваги на колишнього сусіда. Більш ніж сусіда колись… друга? Можливо. Як давно це було…
— Ти після розлучення так і не одружився? Все ще самотній? — не вгавав Дмитро.
Або він не Дмитро? Та яка різниця! Тарас півжиття намагався забути. Колись вони з цим Дмитром та іншими невдачами були просто молодими хлопцями. Могли разом погуляти. Випити найдешевшого вина. Коли? Тридцять п’ять років тому? А тепер він повинен вітатися з опустими пияками просто тому, що мати…
— Привіт, мамо! — голосно покликав він, відчиняючи двері в квартиру.
— Тарасику! — радісно скрикнула у відповідь мати.
Ну що ось стоїть матері переїхати до нього, в його величезний будинок… вчепилася ж вона в їхнє родове гніздо з такою силою — не відірвеш.
— Як твої справи, мам?
Мати була ще досить жвавою у свої сімдесят вісім. Проходила з палицями п’ятнадцять тисяч кроків на день. Вправно впорядковувала доставку продуктів додому через додаток. Любила подивитися сучасне кіно на сучасній техніці, подарованій Тарасом, із задоволенням лаяла «сучасне мистецтво в занепаді», як вона висловлювалася. Двічі на рік їздила в теплі країни чи Європу. Сучасна літня жінка — Тарас пишався своєю матір’ю. Із задоволенням їй допомагав. Але її прив’язаність до цієї квартири… не міг зрозуміти. І кожного разу у них зав’язувалася ця неприємна для Тараса розмова. Так чи інакше, а розмова з’їжджала на це. Тарас сам її туди направляв, але нічого не міг із собою вдіяти — хвора тема!
— Мам, ти не надумала?
— Про що ти? — здивовано запитала Ганна Петрівна.
Уміла вона вдавати непорозуміння, коли було потрібно. Тарас любив свою матір… йому буде її не вистачати, коли… власне, він навіть думати про це не хотів!
— Та все про те ж я, мам! Переїжджай до мене! Щоб мені сюди більше не їздити!
— То й не їзди! Я ж тебе не примушую. Захочеш побачитися — зустрінемося десь у центрі.
Як це вона так просто говорить про такі речі? Як це — не їздити? Мати ж! Найрідніша людина на світі.
— Не їздити до тебе я не можу! — твердо заявив Тарас. — Мені треба переконатися, що в тебе все гаразд. Вдома й… взагалі.
— А взагалі, це в якому сенсі? З головою? — невинно запитала мати.
Тарас не стримав усмішки.
— Мамо-мамо! Ти не могла б не обговорювати зі своїми кумушками моє особисте життя?
— А я обговорюю? — підняла брови мати.
— Напевно, обговорюєш, якщо місцеві пияки питають, чи не одружився я.
— То ти б, може, й справді одружився! — зітхнула мати. — Мене б тоді менше контролювали.
— Тобто це так виглядає? — нахмурився Тарас. — Те, що я приїжджаю провідати тебе, — це контроль, на твою думку?
— Ти ж не просто приїжджаєш! У мене складається враження, що ти чекаєш, поки я стану безпорадною, щоб перевезти мене на свою Рублівку!
— Мамо! — Тарас був обурений до глибини душі.
Мати встала з крісла і тупнула ногою:
— Так! Силою перевезти! Тобі не зрозуміти, що я просто хочу спокійно дожити у своїй квартирі! У якій виросла! І тебе, до речі, виростила, невдячний!
Тарас навіть подався назад. Та що ж на неї знайшло?!
— Я в інший раз заїду… — пробурмотів він і пішов до виходу.
— Сподіваюся, хоч раз ти приїдеш без цих своїх нападів! На Рублівку до нуворишів я не поїду! — кричала мати вслід.
Тарас жив у селищі за вісім кілометрів від Рублівського шосе, але мати не утруднювала себе вивченням деталей. Для неї все було одинІ отож, через рік після весілля, коли вже й Дмитро вилікувався, а Ганна Петрівна сміялася, що тепер у неї є й дочка, а не тільки син, Тарас зрозумів, що щастя не в мільйонах, а в тих, хто поруч, хто любить тебе не за статус, а просто так.