— Ой, Соломіє, як добре, що тебе біля під’їзда зустріла! Тоді мені й підніматися до вас не доведеться! — ледве переводячи подих, вимовила Галина Михайлівна, свекруха Соломії.
— Добрий день! — трохи збентежено відповіла Соломія, побачивши свекруху біля дверей.
Не можна сказати, що між ними були погані стосунки. Просто свекруха рідко їх відвідувала, бо вся була присвячена своїй доньці Мар’яні.
— Соломіє, дай тисяч десять. Мар’яночку з Дениском у санаторій відправляємо. То одне треба придбати, то інше. А цени скрізь просто космічні! Сама розумієш… — сказала свекруха, заплющивши очі й цмокнувши язиком.
Знову під час розмови із свекрухою Соломія відчула, як усередині в ній закипає. Здавалося, вона вже тисячу разів у думках повторювала фразу: «Я вам не банкомат!». Вона б сказала це і свекрусі, і її доньці Мар’яні. Сказала б прямо в очі й нарешті припинила це вічне жебрацтво!
Але сказати не наважувалася. Галина Михайлівна — мати її чоловіка Тараса, бабуся їхньої донечки Олесі. Сказати — означало б розпочати відкритий конфлікт, зіпсувати стосунки, внести розбрат у родину. Соломія дуже переживала за почуття Тараса, бо у разі скандалу йому довелося б розриватися між дружиною та рідною матір’ю. Саме тому вона мовчала. Але водночас розуміла, що далі мовчати не може. Жінка глянула на свекруху, почуття переповнювали її, але вона покірно пошукала в сумоці гаманець…
…Соломія поверталася з роботи в поганому настрої. Чергова перевірка, ревізори прискіпуються до кожної дрібниці, а начальник сварить усіх підряд. Жінка затрималася на дві години, потім заїхала до магазину, а тепер треба готувати вечерю, робити уроки з донечкою, готувати одяг на завтра… Справи нескінченні, перераховувати — часу не вистачить.
Соломія втомлено піднімалася сходами, відчинила своїм ключем квартиру.
— Мамо, привіт! Нам на «природу» на завтра проект треба зробити про птахів. Ти мені допоможеш? — назустріч вибігла дев’ятирічна Олеся й одразу ж «порадувала» маму.
— Звісно, Олесю. Зараз я переодягнуся, вечерю швиденько приготую, і подивимося.
Соломія поставила сумки на кухні, пройшла до кімнати.
— Ой, Соломіє, я й не почув, як ти увійшла. Чого така засмучена, знову на роботі клопоти? — запитав чоловік.
— Так, чергова перевірка. Все як завжди! — махнула рукою Соломія.
— Слухай, я матері переказав п’ять тисяч. Вони Денисові на весняний комбінезон просили.
— Тарасе, а може нам уже годі їх фінансувати?! Зрештою, у Дениса є батько, нехай він його й одягає! Чому їхні проблеми завжди падають на нас, як безкінечний тягар?! — почала обурюватися Соломія.
— Соломіє, ну чого ти розпалюєшся?! Ти ж знаєш, яка там ситуація…
— Яка, Тарасе?! — жінка ледве стримувала себе, щоб не перейти на крик.
— Мар’янка роботу знайти не може, колишній аліментів не платить, мама туди всю пенсію віддає… Ну невже ж від нас убуде, якщо ми хлопцеві комбінезон купимо? Ти ж працюєш, і я теж…
— Ось саме тому, Тарасе! Ми обоє працюємо! Чому ми маємо позбавляти свою дичину чогось і віддавати ці гроші в іншу родину?! Ну поясни мені! — Соломія відчула, як до обличчя прилинула гаряча хвиля.
— Соломіє, давай не сваритимемося через дурниці… ПіТарас тихо зітхнув і взяв її за руку, але Соломія вже знала — це буде лише тимчасовий спокій, бо коло прохань і вибачень ніколи не закінчується.