— Привіт, Марічко. Ми ж з тобою не бачились скільки? П’ятнадцять років? Або й більше?
— Мабуть, більше. Але ти геть не змінилась.
— А ти змінилася. Стала ще гарнішою.
Валентина вдивлялася в обличчя колишньої найкращої подруги й не вірила, що вони справді зустрілися. І не просто зустрілися, а якось так вийшло, що зіткнулися у танцювальній школі, куди привели своїх дітей на пробне заняття.
— Дякую, Валю, — тихо усміхнулася Марічка.
Вона теж хотіла сказати Валентині щось приємне, але слова якось самі закінчилися ще тоді, п’ятнадцять років тому, коли вони востаннє бачилися. Тієї розмови Марічка досі згадува”А тепер, стоячи поруч із Валею, вона відчула, що нарешті зможуть почати все спочатку — вже без образ, без минулих помилок, просто як дві жінки, у яких за плечима стільки спільного.”