— Мамо, ну чого ти так хвилюєшся? Андрій казав, що кохає мене. Ми одружимося, мамо, — Оксана була спокійна, як ніколи.
— Як це не хвилюватися? Ти вагітна, при цьому не одружена, коледж ще не закінчила, а твого хлопця я в очі не бачила! Ти думаєш, дитина — це іграшка? Нехай цей Андрій сьогодні ж з’явиться сюди і, дивлячись мені в очі, пообіцяє, що візьме на себе всю відповідальність, зрозуміла?!
— Та не кричи так, я думала, ти радітимеш онуку. Зараз я Андрія приведу, він скоро з роботи, у мене є ключ від його кімнати в гуртожитку. Краще там зачекаю, а то ти якась нервова, — образилася Оксана і вилетіла з хати, розмахучи сумкою.
Ганна Миколаївна схопилася за серце, важко сіла на табурет і глянула на портрет чоловіка.
— Ось вона, безталанність! — промовила вона до портрета. — Ой, Петре, чого ж ти так рано нас покинув? Не вберегла я доньку, спішкою наша Окса виросла. А що, коли хлопець від неї відвернеться? Як ми житимемо? Зарплата в мене мала, а хто Оксану вагітну на роботу візьме, та й навчання ще півроку. Ой, лишенько!
Ганна Миколаївна вткнулася в фартух і заплакала. Важке життя впало на її плечі ще молодою. Чоловік загинув на лісопилці, а доньці тоді було всього два роки. Жили вони на околиці. Як важко було Ганні, знали лише одна подруга та сусіди. Найкращий шматочок вона завжди віддавала донечці. А тепер, коли життя, здавалося, налагодилося, власна дитина підкинула такий сюрприз.
— Та годі, треба тісто на пироги замісити, як-не-як зять прийде. Ех, Оксано, Оксано…
Коли стіл був накритий, Ганна Миколаївна переодяглася в святкову сукню і взялася за в’язання шкарпеток, щоб скоротати час.
Раптом у сінях грюкнули двері, і в хату увійшла Оксана. Мати зазирнула їй за спину, але нікого не побачила.
— А де зять? Невже за порогом лишила?
— Був та й зник, — схлипнула Оксана. — Кинув він мене.
— Як так? — Ганна Миколаївна від несподіванки сіла на стілець.
— А ось так! Звільнився з роботи, зібрав речі та й вирушив невідомо куди. Так комендантка гуртожитку сказала…
Оксана була розгублена, очі наповнилися сльозами. Бути самотньою матір’ю вона не планувала.
— Що мені тепер робити, мамо?
Ганна Миколаївна хотіла сказати, що попереджала, але не стала. Адже матерІ так вони жили далі: бабуся, онука та старий плюшевий ведмедик, що нагадував про все пройдене — і щасливе, і болюче.