— Оленко Степанівно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки чіплявся.
— Як це — чіплявся? Марічко, що ти кажеш? Де він? Хто це?
— Звідки ж я знаю! Я до нього підійшла, хотіла запитати, хто він такий, а він як метнувся від мене, тільки підкови блиснули.
— Мені це не подобається. Софійко! Доню, іди до мене!
П’ятирічна дівчинка з весело торчачими у всі боки кісками підбігла до Олени й сяюче посміхнулася.
— Мамо! Я там таких цуценят бачила!
Олена напружено вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що сталося на майданчику за її відсутності. Софія виглядала як завжди, але материнське серце все одно неспокійно билося.
— Де ти бачила цуценят? Хто тобі їх показував?
Софія здивовано подивилася на матір, потім знизала плечима:
— Ніхто не показував, я сама бачила. Їх там троє: два чорні, а один у білих плямках. Ходімо, я тобі покажу.
Олена схопила доньку за руку й суворо запитала:
— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі казав? Чи він чіплявся до тебе?
Обличчя дівчинки ще більше витягнулося від здивування.
— Мамо, ти що? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, з чого ти взяла? Просто підійшов добрий чоловік і запитав, чи знаю я Олену Степанівну Ковальчук.
Жіноче серце замерло в грудях. Хто б це міг бути? Невже він? Хто ще міг шукати її, знаючи точно, як її звуть?
— Як він виглядав? Цей добрий чоловік?
Але Софія не встигла відповісти, бо телефон Олени завібрував у кишені. Дзвонив чоловік, і не відповісти вона не могла.
— Так, дорогий?
Думка про того «доброго чоловіка», що заговорив з її донькою, не хотіла виходити з голови. Розповідати чоловікові про незнайомця Олена не хотіла, тому наказала доньці мовчати.
— Щоб тато даремно не хвилювався, — пояснила вона, а Софія зайвих питань не ставила.
Усю ніч вона крутилася у ліжку, не знаходячи спокою. Вранці прокинулася з головним болем і розбитістю, не маючи сил ні на що. Кожен рух голови викликав мігрень, тому Олена вирішила, що день присвятить собі.
— Давай сьогодні підемо у ресторан, — запропонував чоловік, і Олена з радістю погодилася.
Їхній шлюб був справжньою опорою. З Русланом вона відчувала себе, як за кам’яною стіною, і старалася не засмучувати його, а він відповідав їй теплом і турботою.
— Чудова думка! — сказала вона, посміхаючись.
Настрій поволі поліпшувався, але, виходячи з дому, Олена помітила біля сусіднього під’їзду похожу чоловічу постать. Вона завмерла, відчуваючи, як калатає серце, і напружено вдивлялася.
— Лесю, ну що ти? — почувся з машини голос Руслана.
— Мамо, сідай! На кого там дивишся?
Олена повільно сіла на пасажирське місце, не відводячи очей від незнайомця, що стояв за кілька метрів. Автомобіль рушив, але в душі лишився важкий осад.
У ресторані Олена не змогла розслабитися, і коли Руслан вийшов, щоб відповісти на дзвінок, її відволік голос Софії.
— Мамо, біля дому я знову бачила того доброго чоловіка.
Олена ледве стримала зойк. Подивилася на доньку й зрозуміла: той, хто викреслив її зі свого життя десять років тому, знову повернувся.
— Ти бачила його ввечері? — автоматично запитала вона, і Софія кивнула.
— Так, коли ми їхали сюди. Він стояв біля сусіднього під’їзда й уважно дивився на нас.
Після вечері, яка далася їй нелегко, Олена з полегшенням підвелася. Руслан обережно взяв її за руку й тихо запитав:
— Що трапилося, Лесю? Ти не своя.
Вона хотіла мовчати, але не змогла.
— Руслане, Андрій повернувся.
Чоловік зупинився, випустив її руку й схвильовано подивився:
— Андрій? Він тобі дзвонив?
— Мамо, а хто такий Андрій? — втрутилася Софія.
— Це мій… знайомий, — відповіла Олена, а потім глянула на чоловіка. — Він не дзвонив. Я бачила його біля дому. Це точно він.
Руслан нічого не сказав. Вони сіли в машину й поїхали додому. Під’їжджаючи, Олена зрозуміла: зустріч відбудеться. Він стояв на ґанку, пильно вдивляючись у машини, і побачив її.
— Ти права, — промовив Руслан. — Схоже, це він. Знайшов тебе.
— Дозволиш мені поговорити? — тремтячи, запитала Олена. — Якщо ти проти, я не буду…
— Лесю, — Руслан торкнувся її руки. — Це твій син. Я не можу забороняти тобі спілкуватися.
Олена кивнула й обернулася до сплячої на задньому сидінні доньки. Руслан зрозумів без слів.
— Іди, а ми з Софійкою зробимо кілька кіл по району.
Олена подякувала поглядом і вийшла. Підійшла до АндрВона подивилася йому в вічі, відчуваючи, як останній шматочок матеріньскої любові в її серці завмирає, і тихо прошепотіла: «Якби ти знав, яку ціну заплатила наша сім’я за твої ілюзії».