Треба тобі все пояснити, доню…
— Смачного! — промовила Оксана, сідаючи за стіл.
У кожного в родині було своє улюблене місце. Чоловік завжди сідав обличчям до вікна, дванадцятирічна Марічка — навпроти, а Оксана, як належить господині, між ними, спиною до плити та мийки.
Вона обожнювала ці вечірні посиденьки, коли вся родина збиралася разом. Вранці всі поспішали на роботу та до школи — не до розмов. Оксана з чоловіком обідали на роботі, а Марічка — удома чи в подружки, у якої бабуся пекла палянички та варила борщ із пампушками. Тому й виходило, що зібратися всією родиною, не поспішаючи поговорити, можна було лише за вечерею.
Оксана завжди мріяла мати дружню родину. Звісно, у неї були мама, тато, потім вітчим і молодша сестра, але вона завжди почувала себе осторонь, окремо від них. Таке буває.
Батька вона пам’ятала погано. Він не кричав, не лаяв, частіше мовчав, але дивився на неї холодно й байдуже. Мабуть, тому вона його трохи боялася. Мама теж не відрізнялася балакучістю. Її губи завжди були щільно стиснуті, вона ніколи не посміхалася.
Коли Оксана вийшла заміж, у неї з’явилася своя родина, і вона запровадила правила: разом вечеряти в будні та обідати у вихідні. І не просто сидіти за одним столом, а ділитися новинами, щось обговорювати, планувати.
Задовольнивши голод, Оксана запитала:
— Куди поїдемо у відпустку? Час вирішувати й бронювати квитки, а то проґавимо.
— Може, проведемо на дачі у моїх батьків? Тато просив допомогти з парканом та дахом, — запропонував Андрій.
— Еее… Я хочу на море, на південь, — невдоволено пожаліла дванадцятирічна Марічка.
— Щоб на південь їхати, треба гроші, а ми ще йпотеку не погасили. У машини колеса міняти пора. А на дачі заощадимо чимало. Можна кудись вирватися, у Кончу-Заспу, наприклад. Там літом гарно.
Марічка з татом одночасно подивилися на Оксану, очікуючи її пропозиції.
— Я з татом згодна. Хоча на море теж дуже хочеться.
— Ось я ж кажу! — радісно скрикнула Марічка.
У цю мить задзвонив телефон.
— Твій, — сказав Андрій, відправляючи в рот останній шматок котлети.
Оксана відклала виделку й пішла до кімнати. Дзвонила мама.
— Мам, що сталося?
— Не завадила? Оксанко, треба поговорити. Приїжджай, — коротко сказала мама.
— Зараз? Тобі погано? — схвилювалася Оксана.
— Усе гаразд. Приїжджай. — Мама відключилася.
— Що трапилося? — запитав чоловік, коли Оксана повернулася на кухню.
— Мама дзвонила, просить приїхати, хоче поговорити. Чую, що це знову через Олену.
— Треба — значить, треба. Я відвезу тебе.
— Ні, сама. Якщо що, забереш мене?
— Звісно.
Оксана швидко зібралася й поїхала. Жили вони недалеко від мами, кілька зупинок автобусом. Усю дорогу вона гадала, що за термінова справа. Мама ніколи не радилася з нею, а тепер раптом кличе. Інтуїція підказувала — щось неМама стояла на порозі з дивним блиском у очах, немов уві сні, і простягнула Оксані стареньку фотографію, де незнайомий чоловік тримав на руках немовля — і лише тепер вона зрозуміла, що цей дивний сон був правдою, яку вона чекала ціле життя.