Батько у Світлани був дуже суворим. Навіть мама його боялась, зайвого слова не сміла сказати. А от з чужими дітьми він поводився зовсім інакше — посміхався, говорив ласкаво. А на них із матір’ю лише кричав. І Світлана довго не могла зрозуміти, чому батько її не любить. Відповідь дізналася лише в старших класах.
У школі вона з усіх сил старалася вчитися добре, аби батько не лаяв її зайвий раз, аби йому догодити. Ще з шостого класу мріяла набрати високі бали на ЗГІ і вступити до одного з київських університетів.
Коли до них приходили гості, всі вважали за обов’язок похвалити гарну та розумну доньку й запитати, ким вона хоче бути, куди планує вступати.
Світлана боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію мовчала.
“Одинадцять років навчалася — і досить. Не збираюся її до пенсії годувати. Здорова виросла — нехай йде працювати. Всі хочуть бути вченими, начальниками, а хто ж працюватиме?” — сказав за неї батько.
“Ти що, Петре! Не слухай його. Світлана розумна дівчина, на одні п’ятірки вчиться. З такими оцінками за прилавком стояти і ковбасу важити? Зараз час такий — щоб щось досягти, потрібен диплом, освіта. На хорошій роботі й нареченого заможного знайти можна”, — виправдовувально додала мати.
Але батько навіть слухати не хотів.
“Не неси дурниць”, — усміхнувся він, кинувши на дружину зневажливий пСвітлана міцно стиснула мамині гроші в руці, вирішивши, що цього разу вона не відступить і доведе батькові, що варта більшого, ніж він коли-небудь міг уявити.