Мамо, якщо ти не приймеш мого вибору, я піду. Назавжди…
Ярослав зайшов у вагон приміської електрички й озирнувся. Вільних місць повно, сиди де хочеш. Він сів біля вікна. Двері вагону щораз із шумом роз’їжджалися, впускаючи нових пасажирів.
Навпроти розташувалося подружжя літніх людей. Жінка зашурхала пакетом, дістала дві пампушки, і вони почали їсти. Повітря наповнилося запахом свіжої випічки. Ярослав тактовно відвернувся до вікна.
— Молодий чоловіче, візьміть,— жінка простягнула йому пампушку.
— Дякую, не треба,— усміхнувся він.
— Та беріть, їхати ще зо дві години.
Він узяв запропоновану пампушку й відкусив шматок. Яка ж вона смачна! У динаміках заскреготало, чоловічий голос, перериваний шипінням, оголосив: «Відправлення поїзда через… хвилин… Склад прямує до станції… з усіма зупинками… Повторяю…»
— Молодий чоловіче, що він сказав? Які станції пропускає?— занепокоїлася жінка.
Ярослав знизав плечима. Йому до кінцевої, він не слухав.
— Я ж казала, треба було їхати звичайною електричкою, щоб усюди зупинялася. Ніколи мене не слухаєш,— дорікнула вона чоловікові.— Що тепер робити? Треба виходити раніше й чекати наступний поїзд…
Вона заспокоїлася, лише коли сусід із ряду поруч запевнив, що електричка зупиниться на їхній станції. Сварка вщухла, Ярослав доїв пампушку й дивився у вікно на миготливі дерева, сонячні промені, що пробивалися крізь молоду листву, станції та містечка. У вагоні стало душно, під грубою армійською тканню спина вкрита була краплями поту.
Він уявляв, як приїде додому, як зрадіє мати, як стане під міцні струмені душу… Швидше б уже бути вдома, зняти цю набридлу за рік форму, вдягти джинси, футболку, кеди й забути про ранні підйоми та побудки. Здавалося, проспить цілі добі на своєму розхлюпаному дивані, а вранці знайде на кухонному столі, під рушником, парочку рум’яних сирників, які залишила мама.
«Цікаво, як там Настка. Хоча минув лише рік, навряд чи вона сильно змінилася…» Перед очима виник образ тендітної дівчини з каштановим волоссям і блакитними очима. Вона була на рік молодшою, жила у сусідньому будинку й цього року лише закінчувала школу. Раніше він не звертав на неї уваги. Звичайна дівчина, нічого особливого.
Ввечері напередодні його від’їзду вони всією компанією сиділи у дворі на дитячому майданчику. Максим лаяв Ярослава за дурну імпульсивну думку — кинути університет і піти в армію. Андрій підтримав Ярослава, сказав, що якби не мати, може, і сам пішов би служити. Дівчата жаліли, що компанія розпадається, але й самі сиділи у телефонах й хихикали.
Настя, яку всі вважали ще дитиною, раптом серйозно заявила, що чекатиме на нього. Усі замовкли, а дівчина збентежилась і почервоніла.
— Ярику, схоже, у тебе наречена з’явилася,— засміявся Андрій.
— Та відчепіться,— Настя образилась і втекла.
— Чого регочеш? Нехай чекає. Повернуся — одружуся,— напівжартома, напівсерйозно сказав Ярослав і штовхнув Андрія в плече так, що той ледве не впав з лави.
Він нікому не розповів справжню причину свого вчинку, навіть Андрієві й Максиму. Він вступив до університету, як хотів батько. Навчався до весни, а потім тато раптом пішов з родини. Виявилось, у нього була інша жінка, яка чекала від нього дитину. Світ в одну мить зруйнувався, як і батькова авторитетність. Ярослав кинув навчання й пішов у військкомат. Це був його протест проти вчинку батька.
Мати, звичайно, плакала. Але він пообіцяв, що через рік повернеться й виЗалишаючись разом, їх сім’я стала ще міцнішою, кожен новий день приносив радість і впевненість у правильності вибору, який вони зробили разом.