І навіщо озирнувся? Пішов би собі далі…
Коли ми приймаємо рішення, ми переконуємо себе, що це правильно, знаходимо виправдання. Спочатку ще мучимося сумнівами, боїмось бумеранга, відплати за свій вчинок. Але нічого не стається — ми заспокоюємося, переконуємося, що зробили все вірно, і живемо далі, намагаючись не згадувати.
Але одного дня бумеранг таки прилітає. Або запізнілий жаль…
Вони зустрілися на початку двохтисячних. Ярко підійшов до зупинки і чекав маршрутку. Неподалік стояла дівчина, звичайна, таких повно навколо. Та раптом його серце штовхнулося в груди, ніби крикнуло: «Зараз приїде маршрутка, вона поїде — і більше ти її не побачиш». Він навіть озирнувся. Десь далі біля світлофора дійсно стояв автобус. Серце забилося частіше, немов підганяючи його. І Ярко підійшов до дівчини.
— Привіт. Яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись згадати, чи впізнати, а він дивився в її очі й розумів — ніколи вже їх не забуде.
— Мене звати Ярко. Ти не 245-ту чекаєш?
— Ні, — нарешті усміхнулася вона. — Тридцять четвертий.
Ярко з полегшення видихнув. Автобуса ще не було — значить, був час.
— Ти в Соцмісті живеш? — знову спитав він.
— Ні, до бабусі їду.
— Поспішаєш? — похмуро запитав він.
— Не дуже. А що? — дівчина дивилася на нього із цікавістю.
І Ярко почув свій радісний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Вона замислилася на мить, потім усміхнулася й кивнула.
Серце билося шаленим ритмом. Вони йшли разом до наступної зупинки, потім ще до однієї… Так вони дійшли до кварталу, де жила бабуся Оленки, не відчуваючи втоми, не помічаючи часу.
Коли Оленка зупинилася біля будинку, обидва вже знали про один одного багато, ніби були знайомі віками. Перед розставанням обмінялися номерами. Жоден не сумнівався — це доля.
Цілий рік вони жили від зустрічі до зустрічі, доки не одружилися. Спочатку жили у бабусі Оленки, а потім, закінчивши навчання, взяли іпотеку й купили двокімнатну квартиру — на майбутнє.
Коли Оленка сказала, що у них буде дитина, серце Ярка знову штовхнуло його в груди, так само, як тоді на зупинці. «Ну, чого завмер, татуню?» І він розплився у щасливій усмішці. Він стане батьком! Неймовірно, відповідально, чудово.
Життя різко змінилося. Вони тільки й робили, що планували, обговорювали, якою буде дитина, яке ім’я обрати. Сварилися, де краще поставити ліжечко, яку коляску вибрати… Ярко навіть зупиняв на вулиці матусь із колясками, розпитуючи про всі нюанси. Ті охоче ділилися порадами — від прикорму до перших зубів.
Друзі, які вже мали дітей, наперебій пропонували розпІ тоді Ярко зрозумів — його життя могло бути зовсім іншим, якби він лише не озирнувся тоді на зупинці.