І навіщо озирнувся? Пройшов би повз…
Коли ми приймаємо якесь рішення, ми переконуємо себе, що робимо правильно, шукаємо виправдання. Спочатку ще мучимося сумнівами, боїмося відплати за свій вчинок. Але нічого не трапляється — ми заспокоюємося, переконуємося, що все вирішили якнайкраще, і живемо далі, намагаючись не згадувати.
Але одного разу відплата все ж приходить. Або запізнілий каяття…
Вони зустрілися на початку двохтисячних. Ярко підійшов до зупинки, чекаючи маршрутку. Неподалік стояла дівчина — звичайна, як тисячі інших. Але раптом серце штовхнуло його в груди. «Зараз приїде маршрутка, вона поїде, і я більше ніколи її не побачу». Він навіть озирнувся. Так і є — десь далі біля світлофора стояв переповнений автобус. Серце закалатало швидше, немов підганяючи його. І Ярко підійшов до дівчини.
— Привіт. Ти яку маршрутку чекаєш?
Вона подивилася на нього, намагаючись згадати, чи знайомі вони, а він дивився у її очі й розумів: забути їх вже ніколи не зможе.
— Мене звати Ярко. Ти не сто четверту чекаєш?
— Ні, — нарешті посміхнулася вона. — Тридцять п’ятий автобус.
Ярко із полегшенням видихнув. Наближення потрібного автобуса він не помітив — значить, ще є час.
— Ти в Солом’янці живеш? — знову спитав він.
— Ні, до бабусі їду.
— Поспішаєш? — безнадійно прошепотів він.
— Не дуже. А що? — дівчина дивилася на нього із цікавістю.
Ярко почув свій радісний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Вона завагалася на мить, потім усміхнулася й кивнула.
Серце билося шалено. Вони йшли разом до наступної зупинки, потім ще далі… Так вони дійшли аж до того мікрорайону, де жила бабуся Соломії, не відчуваючи ні втоми, ні часу.
Коли Соломія зупинилася біля будинку, вони вже знали один про одного багато, наче були знайомі ціле життя. Перед розставанням обмінялися номерами. Обоє не сумнівалися: це доля.
Цілий рік вони жили від зустрічі до зустрічі, поки не одружилися. Спочатку жили в бабусі, а потім, закінчивши навчання, взяли іпотеку й купили двокімнатну квартиру — «на майбутнє».
Коли Соломія сказала, що вони чекають дитину, серце Ярка знову штовхнуло його в грудину, немов гукаючи: «Ну що, завмер, татусь?» Він розквіт у щасливій усмішці. Він стане батьком! Неймовірно, дивно, відповідально.
Життя різко змінилося. Тепер вони тільки й робили, що планували: якою буде дитина, як її назвуть, де поставити ліжечко… Ярко навіть зупиняв на вулиці матусь із колясками, розпитуючи про переваги різних моделей. Ті охоче давали поради — від першого прикорму до проЗа вікном падав мокрий сніг, а Ярко ще довго сидів у темряві, тримаючи в руках старе фото, де вони були разом — щасливі, молоді, з вірою у все, що попереду.