**Щоденник вікторії Коваленко**
Чи доведеться мені все життя доводити, що я ні в чому не винна?
Я, Вікторія, дивилася серіал, а чоловік Михайло сидів за ноутбуком, коли задзвонив телефон. Мама.
— Що трапилося? — насторожено спитала я, зменшивши гучність телевізора.
— Та нічого… Просто вирішила подзвонити.
Але я знала — мама ніколи не телефонує просто так.
— Давай, говори. Знову Мар’яна щось накоїла?
Мама зітхнула.
— Вона мені всі вуха прожужжала, що хоче до тебе переїхати. До інституту збирається вступати. А вчиться погано, тільки гулянки на думці. Який інститут? У нас гарний коледж і мед училище. Навіть слухати не хоче.
— Але ж у нас з Михайлом однокімнатна квартира. Не думаю, що їй буде зручно з нами, — відповіла я.
— Розумію. Але боюся, що вона просто втече до тебе. Ось і подзвонила заздалегідь. Може, ти сама її відговориш? Вона мене вже взагалі не слухає.
— Вона й мене не послухає. Якщо щось забажала — хіба зупиниш? Спробую поговорити з дядьком Іваном. Можливо, візьме її до себе.
— Поговори… Хоча ж у нього своя сім’я. Не зручно якось.
— Чому? Це ж його донька. Гаразд, мамо, я поговорю з ним і передзвоню. — Я поклала трубку.
— Мама дзвонила? — Михайло відірвався від монітора.
— Так. Мар’яна хоче до нас. Збирається в інститут.
— Ну і що? Якщо поступить, їй дадуть гуртожиток.
— Вона ж не поступить! А в коледж тут є. Але й туди її наврядчи возьмуть. Вона заміж хоче, ось що. Поговорю з її батьком. Повинен же він взяти. Він же її батько.
Я задумалась. «Треба умовити дядька Івана. Михайло гарний чоловік, інакше я б за нього не вийшла. А від Мар’яни всього можна чекати. На весіллі вона не відводила від нього очей.»
У нас з нею були різні бата**Щоденник вікторії Коваленко**
Але якби я тоді знала, що ця історія стане для нас останньою краплею, після якої вже нічого не буде, як колись.