Остап і Тарас – друзі назавжди
Тарас розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі задзвенів телефон. Він уже збирався відхилити дзвінок, але побачив на екрані ім’я свого шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, узяв слухавку й вийшов у коридор.
— Слухаю, — обережно відповів він.
У школі в нього був друг Остап, але минуло стільки років… Тарас і сам не знав, чи хтось ще пам’ятає його номер.
— Тарас? Невже це ти? Це я, Остап. Думав, ти вже давно змінив номер, навіть не сподівався, що додзвонюся, — радісно пролунав у трубці знайомий голос.
— Привіт, Остапе. Як справи? — Тарас ще не відійшов від здивування й відповів сухо, на автоматі. Але Остап не помітив цього.
— Чудово! Я у Києві. Слухай, розумію, що робочий день, можливо, невчасно дзвоню… Може, зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода випаде.
— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди під’їхати. Чорт забирай, радий тобі, — тепліше сказав Тарас.
— Так я на вокзалі, на Київському. Стою перед входом.
— Знайду. Не йди нікуди, добре? Чекай, — відповів Тарас і повернувся до кабінету.
Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але думки крутились навколо Остапа. П’ятнадцять років не бачились, відтоді, як він поїхав із рідного міста до інституту.
Тарас припаркував авто й пішов до вокзалу. Скрізь було повно людей. Він озирався, вдивляючись у обличчя.
— Таразе! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому Тарас не відразу впізнав свого друга. Вони зупинились, на мить оцінливо подивились один на одного, потім стиснули руки й, не змовляючись, обнялись.
— Таразе…
— Остапе…
— Очіма не вірю, — знову обняв його Остап. — Виглядаєш чудово. Важливою людиною став. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут шумно. Може, у кафе зайдемо?
— Давай, — погодився Тарас. — У мене машина. Поруч є гарне місце. Ти з справи в Києві?
— Тещу привіз на операцію. Сустав розсипався, ледве ходить. Чергу довго чекали. Ого?! Це твоя тачка? — Остап здивовано подивився на потужний позашляховик.
— Моя, залізай, — усміхнувся Тарас, задоволений реакцією.
Під уражені вигуки друга він виїхав на дорогу, потім завернув у провулок і через п’ять хвилин зупинився. У затишному кафе панував напівтемний світ, незважаючи на день. Тут було тихо, на відміну від вокзального гамору.
— Ну от, тепер можна поговорити. Розказуй. Але вони не встигли сісти, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а другові… — Тарас подивився на Остапа.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Другові стейк із картоплею, каву та торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись так. Тобі ще їхати електричкою. Напевно ти не снідав.
— Вірно. Ми з тещею до лікарні три години добиралися. Вона ледве йде… Але я сам заплачу.
Тарас мовчав.
— Не думай, мені допомога не потрібна. Операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, ти його давно змінив, а ти відповів, — повторив Остап.
— Зрозумів. Розказуй, як справи. Одружений?
— Так. Двоє дітей. Синові одинадцять, а Марійці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені майстерню, тепер я там керую. Скажу Насті, що бачив тебе, не повірить.
— Якій Насті? — Тарас здив— Стривай, ти одружився на Насті? — не вірив власним вухам Тарас.