Одинока жінка з причепом
Ганна виховувала сина сама. Чоловік пішов від неї більше десяти років тому. Весь цей час він благородно платив аліменти, був кришталево чистим перед законом і совістю. Так він сам про себе говорив.
Пішов, забравши свої речі та машину, залишивши Ганну з несплаченою іпотекою за квартиру та сином. За всі ці роки жодного разу не прийшов подивитися на хлопчика, жодного разу не привітав і не подарував подарунка на день народження.
— Мабуть, не одну дурну вже осчастливив, як тебе. Так і бігатиме від відповідальності, поки чоловічої сили не втратить. І швидше б уже. Казала, не бери іпотеку. Не послухала. Тепер все життя на неї працюватимеш, — зідхала мати Ганни.
Хоча саме вони з батьком наполягали, щоб вона оформила іпотеку і записала квартиру на себе.
Так і жила вона — від зарплати до авансу, працюючи на двох роботах та виховуючи сина. Дякувати Богу, Івасик не завдавав великих клопотів.
Після другої роботи, притупіла від втоми, вона заходила до магазину й поволіклась додому, мріючи швидше позбутися тяжкого пакета, зняти взуття, сісти, витягнути ноги й заплющити очі. Вона почувала себе, як кінь у парку — такі возять дітей, щоб заробити на хліб.
Їм заплітають гриви кісочками, кріплять блискучий султан чи пір’я на голові, накривають яскравою попоною. І йдуть вони повільно й похмуро, дивлячись сумним поглядом перед собою, везучи на спині щасливу дитину. Так само почувалася й Ганна. Життя по колу: робота — магазин — дім.
Носила вона зручний, немаркий одяг із «Економу». Оновки дозволяла собі рідко й берегла їх, надівала лише по особливих випадках, яких у її житті було небагато. Так і старіли речі.
Ганна йшла й думала, що приготувати на вечерю, чи вдома Івасик… Да́мська сумка через плече. Однією рукою вона притримувала її, а в іншій несла пакет із продуктами. Якщо син вдома, то відпочине п’ять хвилин і піде варити макарони з сосискою.
А якою вона була колись! Густе волосся, блиск в очах. Фігура й зараз — як у дівчини. Як усі, мріяла про кохання. І воно прийшло до неї в особі Дмитра. Як було не закохатися в гарного хлопця? Він обіцяв любити її вічно, казав, що в них буде машина — обов’язково крутий «Інфініті» чи, на крайній випадок, «Лексус». Що обов’язково буде двоє дітей.
Машину він купив, на ній і поїхав у світле майбутнє, залишивши Ганні квартиру з несплаченою іпотекою та сина.
Ганна дивилася на дорогу перед собою. Варто зазевати — і вступиш у калюжу чи підвернеш ногу. Дороги в нас — окрема історія. Ще треба встигнути відскочити від краю тротуару, щоб якийсь лихач не облив брудною водою.
— Ганно! — До неї підійшла гарна молода жінка в модному вбранні.
Ганна ледве впізнала Софійку, з якою вчилася в школі. Та ніколи не була красунею, а тепер виглядала, ніби зійшла з обкладинки журналу. Ганна поруч із нею відчула всю бідність свого одягу.
— Як добре, що зустріла! До мами приїхала, а нікого з наших нема. Роз’їхалися кудись. Галю! Ну, як ти живеш?
«Невже не видно?» — подумала Ганна, а вголос відповіла:
— Нормально, як усі.
— Заміжня?
— Розлучилася. Живу з сином. А ти?
— А я… — Софійка щасливо заплющила очі, немов сонце зісліпило її. — Я вийшла за іспанця, живу в Барселоні. Приїхала до мами на тиждень. Слухай, так я тебе не відпущу. Давай сядемо десь. Або запроси мене до себе. Ти де живеш?
— Та… тут недалеко. Підемо, тільки в мене безлад. Навіть посуд із вечора не помила.
— Нічого, я до всього звикла, я ж українка.
Ганна відчинила двері в свою квартиру й гукнула в бік кімнати:
— Ваську, ти вдома? У нас гості.
На порозі з’явився симпатичний підліток.
— Ого! Це твій син? Красеню, — захлопала в долоні Софійка. — У якому класі вчишся? Куди вступати думаєш?
— Поки не вирішив. Мам, посуд я помив, мені уроки треба вчити, — сказав він і пішов у свою кімнату.
— Оце так самостійний, — у голосі Софійки пролунала заздрість.
— А в тебе є діти? — запитала Ганна.
Її розпирала гордість за сина.
— Ні. Чоловік набагато старший. У нього вже дорослі діти, він не хоче знову йти у підгузки та пляшечки.
Ганна на швидку руку готувала вечерю, а Софійка розповідала про життя в Іспанії.
— А чому розлучилася, чоловік пив? — запитала нарешті Софійка.
— Ні, не пив. Поки не народився Васько, все було добре. Потім… Васько погано спав, був неспокійним. Я не працювала, у декреті сиділа, а в нас іпотека, кредит на машину. От і сказав, що втомився від такого життя, і пішов, точніше, поїхав на своїй машині.
— От козел! — вигукнула Софійка. — Кинув тебе з дитиною та іпотекою!
РозповА через рік Ганна й Антон одружилися, купили невеличкий будиночок під Києвом, і жили вони там щасливо, разом з Васьком та маленькою дочкою, яка народилася в них наступної весни.