Колись давно було таке… Молоді люди день у день проходили повз одне одного, але нічого між ними не було, ніякого тяжіння, ніякої іскри. Аж поки одного разу вона випадково зустріла його погляд, і раптом серце забилося частіше, а в животі затріпотіли метелики. І він відчув те саме. І все – далі жити один без одного вже не мало сенсу. Залишалося лише підкоритися долі й іти дорогою життя разом.
Ось так Соломія закохалася в Тараса. Однієї зимової неділі вона пішла з подругами на ковзанку. Каталася Соломія погано – не розганялася, їхала обережно, часто зупиняючись. Подружкам набридло повзти, мов черепахи, і вони поїхали вперед, залишивши Соломію саму. Вона заважала тим, хто впевнено тримався на ковзанах, і їм доводилося її об’їжджати.
Соломія втомилася, ноги гули від напруги. Вона вирішила від’їхати до огорожі, щоб чекати там подруг. Для цього їй довелося кроками перетинати потік ковзанярів. Коли до огорожі залишалося зо два кроки, хтось налетів на неї.
Від удару вона втратила рівновагу й гепнулася на лід, боличко вдарившись стегном та коліном.
— Вибачте. Сильно вдарилися? Підвести вас? Давайте, я допоможу, — почула вона голос над собою. А в наступну мить її легко підняли й поставили на ноги.
Коліно відразу відреагувало болем, Соломія скрикнула, і якби не швидка реакція хлопця, який встиг її підтримати, вона б знову впала. Хлопець притягнув її до себе, їхні очі зустрілися так близько, що Соломія побачила в них своє відображення. І на мить навколишній світ зник.
— Усе добре? — запитав він.
І раптом світ повернувся. Донеслися звуки – шерех ковзанів по льоду, сміх і голоси. Але вона все ще стояла, вчепившись у рукави його куртки.
— Не впадете, якщо я вас відпущу? — спитав хлопець.
— Не знаю, — прошепотіла Соломія, не відводячи від нього очей.
Він розіпняв обійми, і Соломія не впала.
— Молодець! Тепер їдемо до огорожі. Не бійтеся, я вас тримаю.
З ним вона справді їхала, а не крокувала на ковзанах.
— Може, підемо з ковзанки? Біля виходу є лавки.
Соломія кивнула. Підтримувана ним, вона дісталася лавки й сіла.
— Сильно вдарилися? — хлопець присіпорту біля неї. — Ви самі? Може, вас провести?
— Я з подругами.
— Краще подзвоніть їм, попередьте. Давайте номерок, я поки принесу ваше взуття.
— Не треба, я зачекаю, — Соломія спробувала слабо запротестувати.
— Замерзнете.
Вона справді відчула, як холод проникає крізь куртку. Дістала з кишені номерок і телефон. Поки хлопець ходив за її черевиками, вона подзвонила подругам.
Додому йшли, розмовляючи. Після слизького льоду так приємно було відчувати під ногами твердий асфальт, але Соломія час від часу хапалася за руку хлопця. То голова крутилася, то земля вислизала з-під ніг. Хлопця звали Тарас. Він уже працював і був старший за неї на чотири роки. Вона розповіла, що навчається на четвертому курсі університету, живе з мамою. Взаємна симпатія виникла миттєво. Коли він, прощаючись, запросив її на ковзанку наступної неділі, Соломія заперечливо похитала головою.
— Краще в кіно.
— Погоджуюсь. Подзвоню.
Але Тарас не став чекати вихідних – зателефонував наступного дня й запросив її в кав’ярню. На морозі довго не погуляєш. Якась сила зіштовхнула їх у прямому сенсі цього слова, і більше вони вже не розлучалися.
Соломія закохалася, життя без Тараса втрачало сенс. Як вона могла жити раніше без нього? Їй здавалося, що вони знайомі все життя. Настала весна, і батьки Тараса стали щоІ от Соломія зрозуміла, що справжнє щастя – це не в тому, щоб когось утримувати поруч, а в тому, щоб бути поруч з тим, хто сам обирає залишатися.