Ти погана. Я піду до тата
Бувало, що молоді люди щодня проходили повз один одного, але нічого між ними не ставалося — ні іскри, ні притягання. Аж одного разу вона випадково подивилася на нього — і серце раптом забилося, а в животі запорхали метелики. І він відчув те саме. І все. Далі жити окремо вже не виходило, без один одного світ здавався пусткою. Залишалося лише підкоритися долі й іти дорогою разом.
Так Олеся закохалася в Володимира. Одного зимового недільного дня вона з подругами пішла на ковзанку. На ковзанах Олеся каталася погано — не розганялася, їхала обережно, часто зупинялася. Подруги стомилися повзти, ніби черепахи, і поїхали вперед, залишивши Олесю саму. Вона заважала тим, хто впевнено стояв на льоду, і їм доводилося її обминати.
Олеся втомилася, ноги гули від напруги. Вона вирішила від’їхати до огорожі й дочекатися там подруг. Щоб дістатися, їй довелося йти на ковзанах поперек руху. Коли до огорожі залишалося зо два метри, хтось врізався в неї.
Від удару Олеся втратила рівновагу і з гуркотом впала на лід, сильно вдарившись стегном і коліном.
— Перепрошую. Сильно вдарилися? Зможете піднятися? Давайте допоможу, — почула вона голос над собою. А в наступну мить хтось легко підняв її й поставив на ноги.
Коліно миттєво відреагувало болем, Олеся скрикнула, і якби не швидка реакція хлопця, який встиг її підтримати, вона знову б розпласталася на льоду. Хлопець притягнув її до себе, і їхні очі зустрілися так близько, що Олеся побачила в них своє відображення. На одну мить весь світ навколо зник.
— Усе добре? — запитав хлопець.
І Олеся ніби прокинулася. Світ знову рушив. Вона почула шелест ковзанів по льоду, сміх і голоси. Але так і стояла, вчепившись в рукави його куртки.
— Не впадете, якщо я вас відпущу? — запитав хлопець.
— Не знаю, — прошепотіла Олеся, не відводячи від нього очей.
Він розпустив обійми, і вона не впала.
— Молодець, тепер їдемо до огорожі. Не бійтеся, я вас тримаю.
З ним вона справді їхала, а не йшла на ковзанах.
— Може, підемо з ковзанки? Біля виходу є лавки.
Олеся кивнула. Підтримувана хлопцем, вона дісталася до лавки й опустилася на неї.
— Сильно вдарилися? — хлопець сів поруч. — Ви самі? Може, вас провести?
— Я з подругами.
— Краще подзвоніть їм, попередьте. Дайте номерок, я поки принесу ваше взуття.
— Не треба, я дочекаюсь подруг, — Олеся спробувала слабо заперечити.
— Замерзнете.
Олеся справді відчула, як холод пробивається крізь куртку. Вона дістала з кишені номерок і телефон. Поки хлопець ходив за пакетом із її черевиками, вона подзвонила подругам.
Вони йшли додому й розмовляли. Після слизького льоду так приємно було відчувати твердий, безпечний асфальт під ногами, але Олеся раз-у-раз хапалася за руку хлопця. То їй кружляла голова, то земля хиталася під ногами. Хлопця звали Володимир. Він уже працював і був старший за Олесю на чотири роки. Вона розповіла йому, що навчається на четвертому курсі університету, що живе з матір’ю. Взаємна симпатія між ними виникла миттєво. Коли, прощаючись, він запросив її на ковзанку наступних вихідних, Олеся заперечливо замотала головою.
— Краще в кіно.
— Погоджуюся. Я подзвоню.
Але Володимир не став чекати вихідних — подзвонив наступного дня й запросив у кав’ярню. На морозі довго не погуляєш. Якась сила буквально зіштовхнула їх разом, і з того дня вони вже не розлучалися.
Олеся закохалася, життя без Володимира здавалося неможливим. Як вона могла існувати до нього? Їй здавалося, що вони знаАле життя показало, що справжнє щастя чекало на неї попереду — у теплій родині, яку вона зуміла побудувати разом із Віктором, і в радісті новонародженої дитини, що дала їй другий шанс бути щасливою матір’ю.