Ольга з продуктовою торбою повільно піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи щаблі. Так само вони рахували із сином, коли йшли з дитсадка. Данило старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже спритно ловив її на помилках. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову прокрутила вона в голові, наче молитву.
Нагорі грюкнули двері, і по сходах залунали поспішні кроки. Ольга зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла до стіни.
— Добрий день, — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятирічна Соломія.
— Соломіє, стій! Шапку забула! — гуком прокричала їй мати зверху.
Дівчина неохоче повернулася.
— Тепло ж. Набридла із цією шапкою, — буркнула вона.
Мати зійшла вниз, сунула дочці в’язану шапку.
— Ввечері холодно буде. Не затримуйся, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Добре. — Соломія взяла шапку й побігла вниз.
— Не «добре», а шапку вдягни, — кинула їй услід мати.
— Доброго здоров’я, Ольго. Із роботи? Оце мені донька — тільки й мріє, якби без шапки втекти, а потім соплими хлипає, — поскаржилася сусідка.
Вони разом піднімалися вгору. Ольга знову почала рахувати щаблі, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні, — зітхнула Ольга.
— Так, виростиш дітей, виростиш, а потім вони виростуть, підуть, а ми — переживай, чекай. Що нам залишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Піде гуляти — і думай, де вона й з ким. А в неї тільки танці на умі.
Ольга зупинилася біля своїх дверей. Поки діставала із кишені пальта ключі, сусідка зникла за своїми дверима. Ольга увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Щодня із замиранням серця сподівалася, що Данило повернеться. На вішалці ловила тільки її демисезонна куртка.
Вона поставила торбу на підставку для взуття й почала роздягатися. Раніше Данило біг їй назустріч, одразу викладаючи новини.
— Почекай, дай роздягнутися, — втомлено благала його. — Торбу не чіпай, важка.
Потім він підріс, і вже вона сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести торбу на кухню, заодно розпитуючи про школу.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив торбу й миттєво зникав у своїй кімнаті.
Потім закінчив школу, вступив до університету. Повертаючись після роботи, Ольга тепер рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він із нею новинами.
«Може, завести кота? Буде зустрічати, не так важко повертатися додому…» — зітхнула Ольга. Таке саме думала кожного разу, приходячи з роботи, і одразу забувала. На швидкоруч перекушувала й сідала перед телевізором дивитися новини.
Вона з надією вдивлялася в чоловіків у однаковому п’ятикольоровому однострої. Обличчя наполовину закриті. Очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, але з надією спрямований у камеру. Рідні побачать, дізнаються, що живий. Один із них міг бути її сином. Ольга вірила, що впізнає його одразу…
Чотири місяці тому
— Данило, ти вдома? — гуком запитала вона, входячи в квартиру.
— Вдома. — Данило повільно вийшов із кімнати.
— Чого так рано? — Ольга із торбою пройшла на кухню, Данило побрів слідом. — Голодний? — Вона поставила торбу на стілець, почала викладати продукти й розміщувати їх у холодильнику. Данило сів за стіл навпроти.
— Чого мовчиш? Щось трапилося? — Ольга завмерла із пачкою сиру в руці.
— Здоровий, як бик. Усе гаразд, мам.
Але їй не сподобався його задумливий вигляд. Вона поклала сир у холодильник, склала порожню торбу й прибрала її.
— На сніданок сирники зроблю, — промовляючи, пильно дивилася на сина.
— Сядь. — Він кивнув на стілець, з якого вона щойно прибрала торбу. Ольга послухалася, але серце миттєво стиснув жах.
— Ти мене лякаєш. Що таке? Одружитися збирався?
— Мам, я йду на фронт.
— Я-як? — вимовила, ніби спіткнувшись. — Так одразу? Ти ж не служив у армії…
— Не одразу. Просто не казав. Спочатку навчання, а потім…
— Ні, — Ольга захитала головою. — Ти щойно закінчив університет, знайшов гарну роботу… А я? Подумав про мене? У мене, крім тебе… Ти не маєш права так чинити! Чому?! Що сталося?
— Війна сталася, мам. Я не можу стояти осторонь. Я здоровий, сильний, освіта підходить.
— Ти не чоловік, ти хлопчина. Тобі лише двадцять три…
Вона натрапила на твердий погляд сина й замовкла. В очах затремтіли сльози, обличчя розплилося. Ольга кВони стояли в обіймах, троє — мати, син і той, хто колись зрадив, а тепер повернувся, і в цю мить здавалося, що найважливіше вже позаду, а попереду — ще одна спільна дорога, яку вони пройдуть разом.