Привіт! Я знав, що ми обов’язково зустрінемося…
Рік тому Ігор їхав з роботи й випадково побачив її. Поки шукав поворот, поки розвертався, вона вже зникла. З того часу, коли накатували сум і спогади, він приїжджав сюди, сидів у машині й чекав, що знову побачить її. Уявляв, як вийде й скаже: «Привіт! Яка несподіванка!..»
Вони вчилися в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого, хіба що відмінниця. Він не звертав на неї уваги. Тоді йому взагалі ніхто з дівчат не подобався. Стільки років разом вчилися, росли, дорослішали, що всі однокласниці стали майже рідними. Я можна закохатися, скажімо, у сестру? Ніяк. Є і є. Із хлопцями дружив, але це зовсім інше. З кимось із дівчат спілкувався більше, з кимось менше. А її не помічав.
Попереду маячили ЗНО. І якщо раніше до оцінок Ігор ставився спокійно, тепер почав хвилюватися. Мама мріяла, щоб після школи він вступив на юридичний факультет, вивчився й став адвокатом, як його батько, який раптово помер два роки тому від інфаркту.
Адвокатом Ігор бути не хотів. Йому подобалося програмування — сучасні технології, штучний інтелект. А для університету й роботи потрібна математика.
Вчитися набридло. Але університет — це не школа. Там розумієш, для чого вчишся, а не просто отримуєш знання. Та й не всі вони знадобляться в житті.
Марко Петрович, вчитель математики, нагадав на початку уроку, що сьогодні буде контрольна.
— Яку оцінку отримаєте — та й буде за півріччя. Перед ЗНО треба звикати. І неважливо, які були оцінки раніше.
Ті, хто вчився добре, напружилися, а ті, хто не знав предмету, раділи — був слабкий, але шанс виправитися.
Приклади Ігор розв’язав швидко, а ось із задачею застряг. Час добігав, а в нього нічого не виходило. Він занервував і почав думати, у кого б списати. Попереду сидів товстун Шевченко. Навряд чи він допоможе, але Ігор все ж таки постукав ручкою по його спині. Той навіть не обернувся.
Позаду сиділа відмінниця Оля Ковальчук. Від неї допомоги чекати не варто — ніколи не підказувала.
Поруч сидів друг Андрій. Теж не геній математики. Ігор спробував підсунути йому свій листок, але той відмахнувся: «Не заважай, сам не встигаю».
На сусідньому ряду сиділа Лариса й розв’язувала той самий варіант. Але в неї він не став би просити. Вона в нього закохана — потім не відчепиться.
Марко Петрович пройшов повз, схрестивши руки за спиною. Високий і худий, у строгому сірому піджаку, він трохи схилявся над партами, нагадуючи лелеку. Зупинився біля Шевченка, подивився в його листок, похитав головою й пішВін подивився на Олині очі, повні сліз і розуміння, і зрозумів, що нарешті знайшов те, що шукав усі ці роки.