Після роботи Віра заїхала до торговельного центру. У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Весь відділ доручив їй вибрати подарунок. Вона щось придивила, зняла на телефон. Завтра покажe колегам — що оберуть, те й куплять. Вона спускалася ескалатором на перший поверх. Хотілося швидше вийти на вулицю від метушні й людей.
— Віро?! — раптом гукнув жіночий голос.
Вона повернула голову ліворуч, вдивляючись у обличчя людей, що їхали нагору. Але всі були чужі.
— Віро! — почулося знову.
Віра озирнулася і побачила дівчину з палаючо-рудим волоссям. Та намагалася спускатися вниз по рухомому ескалатору.
— Почекай мене внизу, не йди! — крикнула дівчина.
Віра зійшла і стала. Отру́йно-руді коси на секунду зникли на самому верху, а потім почали стрімко наближатися. Дівчина бігла вниз, зачіпаючи людей. Волосся заважало розгледіти обличчя.
— Мар’яна! — вигукнула Віра, впізнавши у рудоволосій своєї зведену сестру.
— Я. Не чекала? А я ходила містом і все видивлялася тебе. Так і знала — одного дня зустрінемось. На першому поверсі є кав’ярні, давай посидимо.
— Ти давно приїхала?
— Два тижні вже. Я так рада, що зустріла тебе, — щиро сказала Мар’яна.
Вони обрали кафе й сіли за столик. Віра розглядала сестру. Яскраво-руде волосся, вії склеєні тушшю й дивно топорщилися, немов соснові голки. На тонких губах — червона помада під колір кіс. Гарненьке, немов лялькове обличчя з дрібними рисами.
Мар’яна була молодшою лише на чотири роки, їй мало виповнитися двадцять, а виглядала підлітком через худорлявість і одяг. На ній — коротка складчана спідниця, на підсліпувато-білих колготках чорні гольфи, на ногах білі кросівки з товстою підошвою. Джинсова куртка до пояса розстібнута, під нею — рожевий топ. Все, як у підлітка, а не в дорослої дівчини.
Віра помітила, що на них обертаються.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Мар’яна.
У той момент підійшла офіціантка, поклала меню. Мар’яна встромилася в нього очима. Замовила піцу, торт і каву. Віра обмежилася лише кавою.
— Так хочеться їсти, що голова крутиться. Тобі пощастило — можеш їсти все, що заманеться, все одно не погладшаєш. А мені вічно на дієтах, — зітхнула Мар’яна.
— Невже? — Віра скептично підняла брова.
Сколько пам’ятала, сестра завжди була худою.
— Ти не бачила моєї мамцi. Півтора центнера, не менше. Тож батько від неї й утік. А в тебе генетика хороша. До речі, у них є пиво?
— Запитай, але я не буду — за кермом, — відповіла Віра.
— У тебе машина є? Оце так! Слухай, а у вас на роботі є вакансії? Я приїхала, а працю ще не знайшла.
— А на що ж ти живеш дві неділі?
— Батька обікрала, — захихікала Мар’яна. — Все одно проп’є. Як ти втекла, так він і зачав, з роботи його вигнали. Бився дрібними заробітками. Потім привів якусь кухарку, вона їжу з їдальні тягала. Тут вже й розгулявся.
Віра слухала й не вірила вушВона глибоко зітхнула, розуміючи, що ця зустріч назавжди закрила останню сторінку їхньої спільної історії.