Дочекайся мене
Ярослав вийшов із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному Києві навіть повітря інше — не те, що в усіх інших місцях світу. А побував він у багатьох країнах, і завжди тягнуло додому.
Йшов він знайомими з дитинства вуличками, помічаючи кожну зміну. Ось і його двір між чотирма цегляними п’ятиповерхівками: двома довгими, з п’ятьма під’їздами, і двома короткими, із двома входами. Двір просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик з яскравою гіркою, пісочницею та кількома турніками. Колись тут були гойдалки та залізна напівсфера — «павутинка». Від падіння з неї він залишив шрам над бровою.
Другу половину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Взимку тут заливавали ковзанку. Ранок був ніби вимерлий. Будь у нього м’яч, він би точно влучив у ворота, як це робив колись.
Ех, щасливі часи. Андрій поїхав десь у Запілля, одружився, має двоє дітей. А Олесь вже вдруге відбуває термін. Отак розкидало їх життя.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Ярослав крикнув, щоб той не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало толку. Довелося постояти, звикаючи до напівтемряви. Скільки не вкручували яскравіших — хтось завжди міняв їх на слабкі. Так було завжди. Дивно, як ніхто ще не зламав ноги на тісних сходах.
Ярослав піднявся на другий этаж і зупинився біля залізних дверей праворуч. Тут раніше жила Софія. Не Соня, а Софія. Так вона просила її називати. Його перше, безвідповідне кохання.
Колись він частісно натискав кнопку дзвінка і тікав нагору, на свій третій поверх. І там чекав, поки вона вийде. Промелькнула думка зробити так і зараз, але вже не той вік, щоб бігати. Та й не личить дорослому чоловіку. До того ж, він не знав, чи вона ще тут живе.
Посміхнувшись, він пішов далі. Ось і його двері. Завжди відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Ярослав тоді був у рейсі, не встиг на похорони.
Натиснув кнопку. Замок клацнув, і двері привідчинилися. Побачивши сина, мама розплющила двері й кинулася до нього.
“Сину!” — вони обійнялися прямо в дверях. Вона відійшла, щоб подивитися на нього, і знову пригорнула.
За життя батька вона фарбувала волосся, а тепер на пробирі широкий просідь.
“Ти мені снився минулої ночі! Значить, приїдеш. Надовго? Ой, чого ми тут стоїмо… Заходь!”
Перші хвилини радості минули. Ярослав роззувся, узяв свої капці з підставки — вони завждиВони завжди чекали його, а тепер чекатиме ще одна людина — Софія.