— Нема чим тобі виправдатися переді мною! — Олеся різко підняла руку, вказуючи на двері. — Іди геть!
Олеся вийшла з колледжу й пішла у зворотний бік від зупинки. До 8 Березня залишалося кілька днів, а вона ще не придбала подарунок бабусі. Весь час вагалася з вибором. Швидко йшла до магазину, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Вона зупинилася й дістала його. Бабуся.
— Ба, я вже скоро приїду, — сказала Олеся.
— Добре, — відповіла бабуся.
Олесі здалося, що та ще щось хотіла додати. І голос звучав дивно — ніби винувато.
— У тебе все гаразд? — поспіхом запитала Олеся, перш ніж бабуся зірвала зв’язок.
— Усе добре. Тільки… приходь швидше. — І поклала трубку.
Олеся сховала телефон у сумку, розвернулася й пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся так квапливо кличе додому. «Щось трапилося. Але чому не сказала по телефону? Треба передзвонити, а то помру від невідомості й тривоги…» Та в цю мить вона побачила свій автобус, що під’їжджав, і кинулася бігти, щоб заскочити.
«Може, вкрали гаманець у магазині, і бабуся дуже засмутилась? Чи раптом погано стало, тиск підскочив? Схоже на це. І чого цей автобус повзе, як равлик? Усі світлофори зібрав! Швидше б уже…» — крутилося в голові в Олесі, коли вона стурбовано дивилася у вікно на мрійливий Київ.
Ось і зупинка. Нарешті. Вона вийшла й побігла додому. У дворі кинула погляд на вікна квартири. Ще день, а в кімнаті світиться лампа. Олексійка відчула непокоїння й швидше піднялася до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, риючись у сумці за ключами.
— Та де ж вони?! — вигукнула нетерпляче.
Раптом клацнув замок, двері відчинилися — на порозі стояла бабуся.
— Ти що, під дверима мене чекала? — здивувалася Олеся.
— Заходь, — коротко відповіла бабуся й розступилася.
Олеся увійшла в передпокій і уважно подивилася на бабусю. Помітила, що та тривожиться.
— Що трапилося, ба?
— Трапилося, Олесю… — Бабуся озирнулася на закриті двері в кімнату, потім нахилилася й тихо додала: — У нас гості.
— Хто? — так само пошепки спитала дівчина.
Зворушення бабусі раптом передалося й їй. В голові миттєво промайнули образи тих, хто міг би так несподівано з’явитися й змусити завжди спокійну бабусю нервувати.
— Побачиш. Роздягайся, — поспішила її бабуся.
Олеся зняла куртку й, вішаючи її, помітила на вішалці чужу жіночу пальту. Під ним на підлозі стояли білі чоботи на високому каблуці. Дівчина поставила свої черевики осторонь, не перестаючи дивитися на ті елегантні чоботи. Про такі вона могла тільки мріяти.
Олеся запитливо подивилася на бабусю, але та лише кинула на неї тривожний погляд і відчинила двері. Дівчина пригладила рукою волосся й перша увійшла в кімнату. Зазвичай у вечірній час вони вмикали лише торшер. Але сьогодні яскраво горіла люстра. Кутком ока Олеся помітила карамельний рух на дивані й перевела погляд.
З дивана підвелася жінка у чорній сукні. В розстібнутому комірі виднілися виступаючиЖінка нервово посміхнула, і в цю мить Олеся відчула, як щось всередині неї тріснонуло — ненависть, здавалося, на мить поступилася місцем іншому почуттю, але воно було таке крихке, що вона вирішила його ігнорувати.