“Не віддам. Нікому тебе не віддам.”
— Можна? — У привідкриті двері кабінету зазирнула дівчина.
— Прийом закінчено. Працюємо лише за записом.
Обличчя дівчини здалося Марії Іванівні чимось знайомим. Вона завжди добре пам’ятала обличчя. Але була впевнена, що ця пацієнтка до неї раніше не записувалась.
— Вибачте, але до вас запису немає до кінця місяця, — сказала дівчина.
— У понеділок відкриється запис на два тижні вперед. Або оберіть іншого лікаря, — втомлено запропонувала Марія Іванівна.
Лікарі клініки на неї нарікали — багато жінок хотіли потрапити саме до неї.
— Я хотіла поговорити з вами.
І тут Марія її впізнала…
***
— Привіт! — У кабінет без стуку ввірвалася Оксана, розносячи навколо запах дорогого парфюму.
— Оксано, скільки можна? Могла бути пацієнтка.
— У коридорі нікого. То ж ти вільна, — спокійно усміхнулася подруга. — Підемо в кафе? Треба щось сказати.
— Кажи тут. Навіщо йти в кафе?
— Коли я бачу це крісло, у мене аж живот крутить. Як ти взагалі тут працюєш? — Оксана скривила ніс.
— Знаєш, я допомагаю дітям з’являтися на світ. Хіба це не важливо? Гаразд, зараз переодягнусь, — Марія сховалася за ширмою.
— А собі так і не змогла допомогти, — тихо додала Оксана.
— Підло з твого боку нагадувати про це, — відгукнулася з-за ширми Марія.
— Пробач, дурницю сказала.
— Нічого, твоя черга частувати.
Кафе було поруч. Вранці там сиділи лікарі та пацієнти, а ввечері — молодь, але зараз було тихо. Подруги сіли за столик, замовили каву.
— Ти хотіла щось сказати, — нагадала Марія.
Оксана почала шукати щось у телефоні.
— Ну що ти тягнеш? Говори вже, — підштовхнула її Марія. — Ти вагітна?
— На щастя, ні. Мені вистачає доньки Олега. Уяви, як важко виховувати чужу дитину. Вона жахливо вимоглива. Невже й я такою була?
— Оксано, не тягни. Я втомилася.
Коли принесли замовлення, Оксана знайшла фотографії й передала телефон Марії.
— Дивись.
— Василь. Ну й що? — Марія вже хотіла повернути телефон.
— А ти уважніше. Хто поруч?
Марія провела пальцем по екрану — наступне фото, де Василь цілував дівчину.
— Ну, що скажеш? Впізнаєш місце? — У голосі Оксани не було злорадства, лише жаль.
— Навіщо ти мені це показала?
— Щоб ти знала. Попереджений — значить озброєний. Василь тобі зраджує. Я побачила їх випадково у ресторані. Він навіть не помітив, як вона підійшла. Ти б бачила його погляд…
Марія встала й вийшла, не слухаючи пояснень. Серце билося настільки сильно, що аж в скронях пульсувало. Вона йшла, не бачачи нічого навколо.
Вони прожили разом п’ятнадцять років. І за цей час їй так і не вдалося завагітніти. Спочатку Василь підтримував її, але з часом вони перестали говорити на цю тему. Вона бачила, як він грає з дітьми друзів, і розуміла — одного дня це станеться. Але все одно була не готова.
Додому вона прийшла раніше. Василь повернувся пізно.
— Ти вже вдома? — запитав він, заходячи до кімнати.
— А де ж мені бути? Уже дев’ята година… А ти де був? — голос Марії звучав напружено.
— Робота… — Він розстібнув комір.
— З нею? — Марія показала йому фотографії.
Василь глянув на екран, і його рука завмерла.
— Ти слідкувала за мною? — пуговиця відлетіла, коли він рвонув сорочку.
— Ні. Оксана бачила вас у ресторані й переслала мені.
— Це підробка! Подивись, вона ж молодша за тебе. Твоя Оксана добре постаралася.
Марія помітила, як він хвилюється.
— Скажи ще, що вона тебе спокусила. Будь чоловіком, визнайся. Ти хочеш дитину, а вона може її тобі народити. Чи вже… — Марія з розпачем подивилася на нього. — Не мучай ні мене, ні її. Іди до неї.
Василь підійшов ближче.
— Пробач мене… Думав, ти будеш кричати, бити посуд. А ти…
— Іди, бо я справді почну…
Він вийшов. Вона дістала пляшку коньяку, налила у чашку й випила залпом. Спалене горло протестувало, але потім стало легше. Вона випила ще.
Вранці Марія прокинулася з головним болем. Могла б взяти вихідний, але вирішила — робота відволіче.
Через два дні Василь повернувся за речами.
— Не хочу виходити по-злодійськи. Заберу своє при тобі.
— Бери. Де ви з нею живете? — її власний спокій дивував її.
— Знімаємо квартиру.
— Якщо це так серйозно, давай розміняємо нашу. Мені вона завелика, — запропонувала вона.
— Подумаю.
Вони говорили так, наче нічого й не сталося.
— Ти блідий і виглядаєш втомленим, — помітила Марія.
— Знаєш, учора їхав із роботи й машинально повернув на нашу вулицю. Тільки біля дому збагнув… — раптом він схопився за груди, сів на диван. Обличчя перекІ коли вона взяла маленьку Марусю на руки, усвідомила, що нарешті знайшла те, чого шукала все своє життя.