— Не віддам. Нікому тебе не віддам.
— Можна? — У розчинені двері кабінету зазирнула дівчина.
— Прийом вже закінчено. Працюємо лише за записом.
Обличчя дівчини здалося Марії Іванівні знайомим. Вона добре пам’ятала обличчя. Але була впевнена, що на прийом дівчина раніше не приходила.
— Вибачте, але запис до вас аж до кінця місяця, — сказала дівчина.
— У понеділок відкриється запис на наступні два тижні. Або ж запишіться до іншого лікаря, — втомлено запропонувала Марія Іванівна.
Лікарі клініки на неї ображалися — багато жінок хотіли потрапити саме до неї.
— Я хотіла з вами поговорити.
І тут Марія впізнала її…
***
— Привіт! — У кабінет без стуку влетіла Олена, розносячи навколо запах дорогого парфуму.
— Олено, скільки можна тобі казати — стукай! У кріслі могла бути пацієнтка.
— У коридорі нікого немає. Тож ти вільна, — спокійно посміхнулася подруга. — Підем у кафе? Мені треба щось тобі сказати.
— Говори тут. Чого для цього треба йти в кафе?
— Коли я бачу це тортурне крісло, у мене жівоть скручує. Як ти взагалі тут працюєш? — кривиться Олена.
— Між іншим, я допомагаю дітям народитися. Хіба це не важлива місія? Гаразд, зараз переодягнуся, — сказала Марія й сховалася за ширмою.
— А собі так і не змогла допомогти, — тихо додала Олена.
— Підло згадувати мені про це, — відгукнулася Марія.
— Вибач, Мар’ю, лайно зробила.
— Ну добре, з тебе кава й торт.
Кафе було поруч. Туди звичайно ходили лікарі та пацієнти. Ввечері там гуляла молодь, але поки що було тихо. Подруги сіли за столик, замовили.
— Ти хотіла щось сказати, — нагадала Марія.
Олена почала шукати щось у телефоні.
— Ну що там у тебе? Кажи вже. Ти що, вагітна?
— На щастя, ні. Мені й так важко з дочкою Миколи. Не думала, що чужа дитина така вперта. Невже й я такою була?
— Олено, не тягни. Я втомилася й хочу додому.
Принесли каву й торт. Олена відпила, потім сунула Марії телефон.
— Дивись.
— Василь. Ну й що? — Марія хотіла повернути телефон.
— Подивись уважніше. Хто поряд із ним? — Олена примружила очі, як завжди, коли хвилювалася.
— Якась дівчина. Ну й що?
— Проскроль далі.
На наступному фото Василь обнімав дівчину, допомагаючи надіти плащ. Далі… вони цілувалися.
— Ну, що скажеш? Впізнаєш місце? — У голосі Олени не було тріумфу, лише жаль.
Марія підняла на подругу затьмарені очі.
— Навіщо ти показала мені це?
— Щоб ти знала. Попереджений — значить озброєний. Василь тобі зраджує. Я випадково побачила…
Марія встала й вийшла.
Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона йшла, не бачачи нічого навколо.
Вони були одружені п’ятнадцять років. За цей час їй так і не вдалося завагітніти. Василь спершу підтримував, але з роками вони перестали обговорювати це. Марія бачила, як він грається з дітьми друзів.
Іноді вона думала: а що вона хотіла? Чоловік мріяв про дитину, а вона не могла йому її дати. Але все одно не була готова до його зради.
Додому вона прийшла раніше. Василь повернувся пізно.
— Ти вже вдома? — запитав він.
— Так. Вже майже дев’ята. А ти чому так пізно? — голос Марії був напруженим.
— Робота…
— З нею був? — вона простягнула йому телефон.
Василь глянув на екран. Його рука завмерла біля коміра.
— Ти слідкувала за мною? — Пуговиця відлетіла на підлогу.
— Ні. Олена випадково побачила вас у ресторані…
— Це фейк! Подивись, вона ж мені в дочки годиться! — голос його дрижав.
— Так скажи, що це вона тебе спокусила. Будь чоловіком, зізнайся. Ти хочеш дитину, а вона може тобі її народити… Іди до неї.
Василь підійшов.
— Вибач… Думав, ти кричатимеш, битимеш посуд…
— Іди, бо почну.
Він пішов. Вона випила коньяку, щоб заглушити біль.
***
Василь помер від серцевого нападу.
На кладовищі Марія побачила ту дівчину. Вона стояла далі в темних окулярах.
— Це через тебе він помер! — крикнула Марія. — Залиш його в спокої!
Олена стиснула її руку.
— Тихіше… Не треба скандалу.
Дівчини вже не було.
— Я зовсім одна… — сказала Марія, йдучи з кладовища.
— Вибач… Не треба було показувати тобі фото, — сказала Олена.
— До чого тут ти? Він би все одно пішов…
***
Через кілька днів до кабінету Марії увійшла та сама дівчина.
— Навіщо ти прийшла?
— Вибачте… Василь казав, що ви гарний лікар.
— Василь? — Марія різко повернулась. — Ти прийшла зробити аборт? Хотіла прив’язати його дитиною, а тепер вона тобі не потрібна?
— Ні! — дівчина заплакала. — У мене вже пізній термін. Аборт робити не можна… Але я не зможу сама. У мене батько п’є, мати не прийме… Василь знімав мені квартиру, аМарія глянула на дівчину, побачила в її очах той самий біль, що колись гриз і її, і мовчки простягнула гроші, розуміючи, що ця дитина — остання частка Василя, яку вона не має права відпустити.