Квартира, або Історія однієї родини
Марійка поверталася зі школи й думала, як зробити так, щоб мати не дізналася про двійку. Добре було б, якби її вдома й не було. Тоді б Марійка просто сховала щоденник і сказала, що забула його в класі. Але що робити завтра? Не кожного ж дня забувати щоденник. Мати все одно дізнається.
«Сьогодні сховаю, а завтра спробую виправити двійку. Тоді мама не буде сильно лаяти», — вирішила дівчинка й прискорила крок.
Мати кожного дня нагадувала Марійці, що треба добре вчитися. По-перше, щоб не ганьбити батькове прізвище. Він був професором. А по-друге, щоб розвивати розум. До деяких хвороб існує схильність, і бабуся колись померла від Альцгеймера. Це сталося, коли Марійці було два роки.
Обережно відчинивши двері, щоб не грюкнути, вона зайшла всередину. На вішалці висіло мамине пальто — значить, вона вдома. Марійка тихо роздягнулася й на пальцях пройшла до своєї кімнати. Сховала щоденник під подушку, і тільки тоді з полегшення зітхнула. Переодягнулася й одразу сіла за уроки. Навіть параграф з історії прочитала двічі, а мати так і не зайшла до неї. Це було на неї зовсім не схоже.
Марійка привідчинила двері й прислухалася. У квартирі було тихо. Може, мама занедужала й спить?
Квартира була простора, з високими стелями та широкими вікнами, у самому центрі Києва. Меблі — масивні, старовинні, темного дерева. У довгому коридорі стояли шафи, і він здавався ще довшим, навіть трохи моторошним.
Раптом у вітальні пролунав бій підлогового годинника. Марійка аж підскочила від несподіванки, а потім згадала, що це лише дідусеві годинник, і заспокоїлася. Пройшла коридором і зазирнула на кухню. Мати сиділа за столом, схиливши голову на складених руках.
— Мамо… — доторкнулася дівчинка до її плеча.
Мати підняла обличчя, заплакані очі зустрілися з доччиними.
— Тато помер. Прямо під час лекції… — проговорила вона глухим голосом.
Вона обхопила Марійку й ридала вголос, втулившись у її плече. Дівчинка спочатку трималася, а потім теж розплакалася.
Наступного дня вона не пішла до школи. Не було вже до двійки діла. Вони ходили до лікарні, потім у морг, куди мати віднесла батькові найкращий костюм і майже нові черевики.
На похоронах було багато людей, переважно з університету, де батько працював і керував кафедрою. Марійка його не впізнала. У домовині лежав незнайомий старий. Але мати плакала над ним, шепочучи: «Як же ми без тебе? Нащо ти нас покинув…»
Після похоронів мати цілими днями лежала, не їла й плакала. Марійка варила собі макарони або пельмені. Коли вони закінчилися, попросила в мами грошей.
— Бери, — сказала мати, навіть не запитавши, нащо.
Марійка купила ковбасу, батон і дві пачки макаронів.
Одного разу, повернувшись зі школи, вона побачила маму біля плити — та варила борщ. Марійка зраділа.
— Як справи в школі? Що ти їла весь цей час? — запитала мати.
Марійка розповіла.
— Пробач мені. Я зовсім про тебе забула. Нічого. Завтра піду до тата на кафедру, попрошу мене взяти на роботу. Мені ж не відмовлять, правда? Треба жити далі.
Мати виглядала схудлою й блідою, зовсім не такою, якою була за життя батька. Але вона не плакала, і це вже було добре.
Новий завідувач кафедри, батьків учень, узяв матір лаборанткою. У неї була незакінчена вища освіта, викладати вона не могла. ПлатМарійка глянула на годинник, коли Никита торкнувся її плеча і промовив: «Все буде добре», і вперше за довгий час вона відчула, що його слова звучать як обіцянка щастя.