Квартира, або Історія однієї родини
Соломія поволі йшла зі школи й розмірковувала, як зробити так, щоб мати не дізналася про двійку. Краще б її взагалі не було вдома. Тоді Соломія просто сховала б щоденник і сказала, що забула його в школі. Але що робити завтра? Не кожного ж дня забувати щоденник. Мати все одно дізнається.
«Сьогодні сховаю, а завтра постараюся виправити двійку. Тоді мама не буде сильно лаяти», — вирішила дівчинка й прискорила крок.
Мати щодня нагадувала Соломії, що треба добре вчитися. По-перше, щоб не ганьбити прізвище батька. Він був професором. А по-друге, щоб розвивати мозок. До деяких хвороб є схильність. А в бабусі була хвороба Альцгеймера. Вона померла, коли Соломії було два роки.
Обережно відчинивши двері, вона на пальцях прокралася в кімнату. На вішалці висів мамин пальто — значить, вона вдома. Соломія тихенько роздяглася й несміливо сховала щоденник під подушку. Потім переодяглася й відразу сіла за уроки. Навіть параграф з історії перечитала двічі, а мати так і не зайшла. Це було дивно.
Дівчинка прислухалася. У квартирі стояла тиша. Може, мама захворіла й спить? Квартира у них була велика, з високими стелями й широкими вікнами, у самому центрі Києва. Меблі — старовинні, масивні, темного дуба. У коридорі стояли шафи, роблячи його довгим і навіть трохи моторошним.
Раптом у вітальні пролунав бій підлогового годинника. Соломія аж підскочила, а потім згадала, що це лише дідусеві куранти. Вона пройшла в кухню. Мама сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях.
— Мамо… — доторкнулася дівчинка до її плеча.
Мати підняла заплакані очі.
— Тато помер. Під час лекції… — голос її був пустим, ніби з кимось іншим говорив.
Вона обняла доньку й розридалася. Соломія спершу трималася, а потім теж не витримала.
Наступного дня вона не пішла до школи й не виправила двійку. Було не до того. Вони ходили до лікарні, потім у морг, куди мама віднесла найкращий батьків костюм і майже нові черевики.
На похоронах було багато людей — переважно з університету, де батько викладав. Соломія не впізнала його. У труні лежав якийсь старий. Але мама плакала над ним, приговорюючи: «Як же ми без тебе? Навіщо ти нас покинув?..»
Після похорону мама цілими днями лежала в ліжку, плакала й нічого не їла. Соломія варила собі макарони або пельмені. Коли вони закінчилися, вона попросила в мами грошей.
— Бери, — сказала мати, навіть не запитавши, нащо.
Дівчинка купила ковбасу, батон і дві пачки макаронів.
Одного разу, повернувшись із школи, вона побачила маму біля плити — та варила борщ. Соломія зраділа.
— Як справи в школі? Що ти їла весь цей час? — запитала мати.
Соломія розповіла.
— Пробач мене. Я зовсім про тебе забула. Нічого. Завтра я піду до тата на кафедру й попрошу взяти мене на роботу. Мені ж не відмовлять, правда? Треба жити далі.
Мати виглядала змарнілою й блідою, зовсім не такою, як раніше. Але вона не плакала, і це вже було добре.
Новий завідувач кафедри, батьків учень, узяв маму лаборанткою. У мами була незакінчена вища освіта, викладати вона не могла. Зарплата була маленькою, тож їй запропонували підробляти прибиральницею на кафедрі. Вона погодилася, але прибирала по вечорах, коли всі викладачі вже розходилися.
— Соромно. Дружина професора миє підлоги, — зітхала мати.
Соломія часто приходила і допомагала їй.
Але грошей усе одно не вистачало. Мама продала всі свої золоті прикраси викладачкам на кафедрі. Брала, скільки дадуть. Але скоро й вони закінчилися.
Прийшла сусідка й запропонувала купити дещо з меблів. Але мама відмовила.
— Квартира без меблів — вже не та, — сказала вона.
— Дивись, якщо вирішиш продавати, я куплю, але за таку ціну більше не дам, — образилася сусідка й пішла.
Соломія запитала, чому мама так цінує меблі, а золото продала.
— Ти ще дурна. Це старовинні меблі. Такі є лише у музеях. Їх навіть під час війни не продали.
І мама розповіла Соломії, як потрапила в цю квартиру.
Вона приїхала з маленького села вчитися в університет, жила в гуртожитку. Батько був викладачем, доцентом. Вона закохалася в нього, хоч він був набагато старший. Довго вони приховували стосунки. Коли мама завагітніла, батько привів її до себе додому.
Вони одружилися, хоча бабуся з боку батька не схвалила його вибору. Вона постійно чіплялася до мами, вважаючи її недостойною їхнього знатного роду.
— Я навіть хотіла піти з дому, але тато заступився за мене. Не відпустив, посварився з матір’ю. А потім народилася ти. Бабуся замовкла, змирилася. Одного разу вона пішла в магазин і не повернулася. Батько шукав її по всьому місту. Додому твою бабусю привела сусідка. Їхала з дачі й побачила її на вокзалі. БабусяА потім у їхньому житті знову засяяло сонце, і вони зрозуміли, що найцінніший скарб — це не меблі, не золото, а любов і тепло рідних сердець.