Соломія піднялась на другий поверх офісу, не зустрівши колег, і була цьому рада. Їй не хотілося бачити співчутливі погляди, відповідати на запитання. Вона поспішно сховалася у своєму кабінеті.
“Соломійко, нарешті”, — зраділа Ганна Іванівна, з якою Соломія працювала. — “А у нас тут таке коїться! Івана Степановича на пенсію відправили, а на його місце призначили нового директора. Молодий, але строгий. Всіх пенсіонерів випроваджує. Боюся, і до мене скоро дійде. Як Олежко, сподіваюся, краще?”
Соломія сіла за свій стіл, оглянула кабінет. Вона відчувала, що Ганна Іванівна дивиться на неї, чекає.
“Та годі вам, Ганно Іванівно. Кого він звільнятиме, якщо всіх розженеть? Мене швидше виженуть — я постійно через Олежка на лікарняних. Йому потрібна пересадка кісткового мозку. На операцію треба гроші, а в мене їх нема. Зверталася до благодійних фондів, але там теж черги. А мені сказали — треба якнайшвидше робити операцію. Та ще й донор потрібен. Я не підходжу, а мама вже у такому віці…”
“Господи, та за що ж хлопчикові таке випробування?!” — щиро поспівчувала Ганна Іванівна. — “А батька Олежка не пробувала знайти?”
“Знайду, і що? Не певна, що він погодиться бути донором. Операція не безпечна. Та й не повірить, що Олежко…”
У цю мить двері відчинилися, і до кабінету зайшла Марічка з відділу кадрів. Обидві жінки повернули до неї голови, на обличчях — застиглий неспокій.
“Мені сказали, що ви вийшли на роботу. Соломіє, я розумію, що вам і так важко, але наказ…” — вона завагалася.
“Говоріть”, — сказала Соломія, а про себе подумала: “Ну от, накликала”.
Марія відвела очі, глянула на Ганну Іванівну, немов шукаючи підтримки.
“Що, новий директор вирішив звільнити й мене? Оце вже занадто”. — Соломія так різко зірвалася зі стільця, що ледь не збила з ніг Марічку, яка не встигла відступити, і рвонула до дверей.
Марія щось крикнула їй услід, але стук підборів Соломії вже затихав у коридорі. З нею віталися співробітники, що запізнилися, але вона нікого не помічала. “Ну ні, хай тільки спробує. Не має права…” — злісно повторювала про себе Соломія.
Вона увійшла в приймальню й зупинилася, побачивши за столом секретарки молоду дівчину, ніби зійшлу з обкладинки гламурного журналу. Вся така свіжа, блискуча, верхні гудзики білої блузки кокетливо розстібнуті.
“А де Наталія Борисівна?” — спитала Соломія.
Дівчина розплющила рота, показавши ідеальні ряди білосніжних зубів. Але Соломія не стала чекати відповіді, підійшла до дверей і схопилася за ручку.
“Ви куди? Туди не можна! Там нарада!” — Секретарка з неймовірною спритністю опинилася поруч, але Соломія вже відчинила двері.
Вона перша ступила в кабінет директора й завмерла на порозі. Гламурна секретарка відразу прожогом протиснулася вперед.
“Я не винна, Богдане Ярославовичу! Вона вдерлася…” — тоненьким голоском затараторила дівчина.
“Добре, Оленко, ідіть”, — обірвав її директор. І блискуча Оленка миттєво зникла за дверима. — “Слухаю вас”. — Директор оцінювально дивився на Соломію.
Вона впізнала його, хоча минуло вже понад дванадцять років з їхньої останньої зустрічі. І одразу зрозуміла — він її не впізнав. Спочатку відчула обраВін обійняв її міцно, а вона закрила очі й усміхнулась, бо зрозуміла — нарешті все буде добре.