**Щоденниковий запис: Врятуватися від самотності**
Олена прокинулась пізно. Перша думка — проспала. Донька з онуком прокинуться, а в неї сніданок не готовий. Аж раптом згадала: вони ж поїхали вчора, сама ж проводжала їх на вокзал. Встала й мляво поплила в ванну кімнату. Зазвичай зранку будувала плани: що зробити сьогодні, а що можна відкласти. Але сьогодні всі думки були про доньку й онука.
Скучила. Востаннє вони приїздили дві з половиною роки тому — на похорони батька й діда. За цей час Іван так витягнувся, що майже наздогнав її на зріст. А якщо ще раз приїдуть через три роки, може, й не впізнає.
“Краще б жили поряд, бачились частіше!” — скільки разів вона запрошувала доньку повернутися. Розлучилася з чоловіком — що її тримає в іншому місті? Хоча й розуміла: Марійка відвикла жити під маминим крилом. Сама собі господиня. Навіщо взагалі було їхати?
Зять Олені сподобався відразу ж. Мовчун. Не запитаєш — цілий день буде мовчати. Що в голові в нього — незрозуміло. Одним словом, собі на умі. А донька марно час витратила — кінець один: розлучення. Олена зітхнула.
Тепер ось квартиру розмінюють. Краще б колишній зять грошима віддав Марійці її частку. Тут і маленьку “однушку” купили б, Олена б переїхала, а свою квартиру — доньці з онуком. Але колишній уперся. Батьки його збивають з пантелику. “Ех, невчасно Юрко помер. Він би швидко все влаштував”, — знову зітхнула вона.
Умилася й довго розглядала себе в дзеркалі. Донька права — запустила себе. Останнім часом перестала фарбувати волосся, сивина пробивається, і взагалі — обросла. Виглядає старою й неохайною. За життя Юрка доглядала за собою. А тепер? Кому красоватися? Лише сусіди заходять, та й то рідко. Від роздумів її відірвав дзвінок телефону.
Поки бігла в кімнату, згадала: Марійка з Іваном мали вже давно дістатися додому, мабуть, дзвонить повідомити.
— Марійко, як доїхали?.. Дякувати Богу… Так і думала… Обецяю, не буду нудити. Але подумай про переїзд… Та ні, я ж не тисну! Просто нагадую — час іде, я не молодшаю, і вам зі мною легше було б… Не кричи…
Донька почала злитися, а сваритися Олені не хотілося. Настрій і так нижче плінтуса. Тому поспішила завершити розмову на позитивній ноті.
Заправила ліжко, продовжуючи німий діалог із донькою. Точніше, монолог. “Завжди так. Сама вирішить, що робити. Наробляла вже помилок. Якби Юрко живий був…” — зітхнула. — Та й бог із нею. Нехай сама вирішує, доросла дівчина…”
Випила чаю, прийняла ліки від тиску й вирішила: годі відкладати — піде зараз же до перукарні. Може, хоча б настрій покращиться. Здавалося, після смерті чоловіка звикла жити сама, але коли гості поїхали — ледве стримувалася, щоб не розплакатися.
У перукарні молода дівчина так ретельно й довго стригла її, що Олена ледве не задрімала. Але вийшло дуже добре. Коротка модна зачіска й волосся пепельного відтінку, щоб коріння довго не проглядалося, — наче десять років зняли. Не могла надивитися на себе. Треба було давно привести себе до ладу. І вона пообіцяла собі тепер регулярно ходити до перукаря.
Вдома знову довго стояла перед дзеркалом. У гарному настрої відкрила ноутбук. Перед Новим роком вони з Іваном ходили в магазин і вибрали йому новий. Донька лаялася, що Олена витратила всі гроші на подарунок. Але онук так зрадів, що розцілував бабусю й одразу подарував їй свій старий ноутбук. Все пояснив, допоміг завести сторінку в соцмережі. Вона ще щось пам’ятала. Разом поставили на аватарку її старе фото двадцятирічної давнини. Треба зробити селфі й замінити, але це потім.
Переглянула стрічку новин. Помітила сповіщення — хтось Віктор писав, що нарешті знайшов її й просить відписати.
Олена збільшила фото, та все одно не впізнала. Вирішила, що це такий трюк: побачив фото ще молодої й гарної жінки й вирішив познайомитися, вдаючи старого знайомого.
Рівесник, посмішка щира, зуби цілі — як колишня стоматологиня, вона завжди спочатку дивилася на зуби. Спочатку не хотіла відповідати, але таки спитала — звідки він її знає.
За годину вони вже активно листувалися. Виявилося, що це її колишній однокласник Віктор Захарченко. На доказ прислав фото одинадцятого “А”, де обвів їх обох кружечками.
Вона нарешті пригадала того непримітного хлопця. І навіть себе впізнала лише за підписом — соромно було, що стільки років не відкривала альбому.
Тепер дня не минало без листування. А потім написала Тетяна — теперішня Світлана, також колишня однокласниця. Вони сиділи з нею за однією партою. На аватарці — теж явно прикрашена фотографія з минулого.
Колись під час контрольної з математики Світлана попросила Олену допомогти розв’язати задачу. Вона їй допомогла, а свою не встигла. У результаті Світлана отриА потім вони з Віктором і Світланою зустрілися знову в тому самому кафе, і тепер вже світлим ранком, коли сонце грало у ві́кнах, а на столі парував свіжий узвар, Олена зрозуміла, що щастя — це не коли тебе не залишають, а коли ти вчишся не залишати саму себе.