**Дощ іде на щастя**
Після спекотного літа настала холодна й пронизлива осінь — з різким вітром і нескінченними дощами.
По дорозі додому, стомлена від вітру та млості, Наталка зайшла до магазину, щоб перепочити від негоди і заодно купити щось на вечерю. Тут було тепло, світло й сухо. Вона повільно йшла між стелажами, розглядаючи упаковки.
Набрала цілий кошик продуктів. У відділі овочів взяла лимон і гроно винограду. Уявила, як сидітиме на дивані, п’ючи гарячий чай, відкриваючи виноградини й запиваючи їх вином, щоб швидше зігрітися.
Зупинилася біля полиці з ковбасами, вагаючись, що вибрати. Зранку в роті макової зернинки не було. Простягнула руку до ковбаси — і наштовхнулася на чиюсь долоню, яка так само тягнулася до того самого батона.
Відсмикнула пальці, підняла очі й побачила поряд високого гарного чоловіка. Стрижка з легким сивим відтінком на скронях, карі очі, пухкі губи. Та ще й у чорному пальто. Усе, як вона любить.
— Вибачте, — усміхнувся чоловік, показуючи білі, як сніг, зуби.
«Голлівуд може відпочивати. Ніби з глянцевого журналу. Такі ходять у звичайний «АТБ» за ковбасою?» — подумала Наталка. Від його усмішки їй стало спекотно. Відвела погляд і відійшла. «Та втупилася, немов корова на нові ворота», — лаяла себе, йдучи до каси.
Побачила своє відбиття у вітрині з напоями й жахнулася. «Господи, яка ж я розкуйовджена! Що він про мене подумав? Та хай там що — де він, а де я?» Виклала продукти на стрічку, а поруч хтось поклав майже те саме — і ковбасу.
— У нас з вами однакові смаки, чи не так?
Вона знову побачила чарівника з його білосніжною усмішкою.
— Які вже там смаки? Звичайний набір. У половини покупців такий самий, — відповіла Наталка й відвернулася, згадавши, що виглядає, як мокра курка.
— Авжеж, — погодився він.
«Я вся розкуйовджена, а він — ніби тільки з перукарні…» Вона на мить уявила, наскільки м’які й густі його кучері, і тут же зітхнула. «Побачила гарнюна — і сльози потекли? Заждіть губу. Він не для вас».
Склала покупки в пакет, розрахувалася й, насилу стримуючись, щоб не глянути на нього, вийшла. На вулиці вітер ударив у обличчя, наче покарав її за втечу. Забула, яка погода зовні. Двері за нею відчинилися знову.
— Погана пора для прогулянок. Ви тут поруч живете? — почула вона голос.
— А що? — насторожилася Наталка.
— Я на авто — можу підвезти.
Вона не знала, що відповісти. «Напевно, знає, як діють його чарівні очі на жінок. На маніяка не схожий… Хоч де ви в житті бачили маніяків?» — допитував внутрішній голос. «Ось перший», — зізналася собі Наталка. «І що, не сядеш? Підеш під дощем? Не будь дурною!» — наполягав голос.
«Якщо й маніяк, то гарний». Від цієї думки Наталка розсміялася. Вони спустилися зі сходів, і він відкрив двері.
— Прошу. Дайте пакет — покладу назад.
У салоні було тепло, сухо й тихо. Чоловік завів двигун — той завив, ніби приручений звір.
— Куди везти? — запитав він.
— Вулиця Січових Стрільців, шістнадцять. Біля вокзалу, — додала Наталка.
— Знаю, — відповів чарівник.
Вона дивилася у вікно, бачила, як вітер розгулювався між прохожими, вивертав парасольки й здував капюшони. Украдкою спостерігала за його руками на кермі. Він їхав плавно, без ривків. Такий досконалий… «Сподобалось? Розтанула? Відвезе — і більше ніколи не побачиш», — з суманцем думала Наталка.
— Я Олег. А вас?
Вона хотіла відповісти щось на кшталт «Хтось кличе, хтось чує…», але подумала — це звучатиме дитячо.
— Наталка.
— Гарне ім’я. У дитсадку в мене була дівчинка — Наталкою звали. Обіцяв на ній одружитися.
— І що, взяли шлюб?
— Ну… То ж було в дитсадку.
Тільки зараз вона зауважила тиху музику. Чи грала вона раніше? Чи просто вона нічого не чула, окрім власних думок про нього?
Наталка поерзала на сидінні.
— Який під’їзд? — запитав Олег.
Вона побачила свій будинок. «Оце швидкість… А я вже звикла до цієї поїздки. Прозріла? Заждіть губу», — наказала собі.
Вийшла з авто під пориви вітру.
— А покупки? — Олег вийшов і подав їй пакет.
— Дякую, — прошепотіла Наталка, не піднімаючи очей.
Довго намагалася витягнути ключі з кишені, увійшла в під’їзд і ледве віддихнула. А з вулиці долинув шум двигуна — він чекав, доки вона зайде.
«Боже, як я виглядаю? — подумала вона, дивлячись у дзеркало в ліфті. — Такі чоловіки не бувають самотніми. Одружений на красуні, має дитину — його копію. Підвіз. І все».
Тепер вона щоразу заходила в магазин, але Олега більше не зустрічала.
А через два дні побачила його авто біА через два дні побачила його авто біля під’їзда — він стояв там, немов чекав на неї, і дощ ішов, наче знак, що щастя можна знайти навіть у найнесподіваніших місцях.