— Ба, розкажеш казку? — попросив шестирічний Данилко.
— Тільки коротку. Вже пізно, завтра до садочка не прокинешся, — Марія поправила ковдру на ону.
— Прокинуся, — пообіцяв хлопчик.
Марія вимкнула світло, лишивши тільки нічну лампу, взяла книжку, одягла окуляри й знову сіла на кровать.
— Ляж до мене, — попросив Данилко, відсунувшись.
— Засну. — Але хлопчик дивився так благально, що баба зітхнула й прилягла. Данилко тут же притулився до неї й позіхнув.
Марія почала читати, час від часу прислухаючись до дихання внука. Коли переконалася, що він спить, обережно підвелася й вийшла, притуливши двері.
На кухні торкнулася чайника — ще теплий. Налила чаю, сіла за стіл. «Де ж Олеся? Обіцяла бути о дев’ятій, а зараз вже одинадцята. Може, заночувала у подруги? Подзвонила б. Може, самій зателефонувати? А раптом за кермом? Відволічеш — не дай Боже, щоб щось сталося…» Вона перехрестилася на іконку в кутку. «Зачекаю ще трохи».
Відпила глоток і скривилася — чай холодний. Вилила його, підійшла до вікна, за яким стояла густа, тривожна темрява.
Раптом за спиною пролунав дзвінок. Марія аж підскочила, кинулася до столу, щоб не розбудити внука. Дивиться — невідомий номер, а не дочкин.
Шахраї? Надто пізно. А рапто у Олесі телефон розрядився? Вона відповіла.
— Добрий вечір. Майор Корнієнко. Олеся Шевченко — ваша дочка?
— Так. А що сталося? Чому… — почала Марія.
— Як до вас звертатися? — перебив чоловічий голос.
— Марія Іванівна.
— Марія Іванівна, заспокойтеся…
— Як же не хвилюватися? Поліція просто так не дзвонить. Ви не шахрай? Грошей будете вимагати? Та нема в мене нічого! Чого мовчите?!
— Олеся Вікторівна потрапила в аварію на трасі…
Після цих слів Марія вже не чула нічого. Схопила рукою за груди — серце билося нерівно й болюче. А майор щось говорив. Вона глибоко вдихнула й закашлялася. ОчіНа очах виступили сльози, але вона стиснула кулаки й знову прислухалася до голосу в трубці, бо знала — тепер лише в неї залишилася надія.