**Щоденник. Диван “Мрія”**
Михайло й Олеся зустрічалися вже два роки. Олеся ночувала в нього, коли його мама їздила на дачу чи до подруги у Львів. Вони цінували кожну мить разом. Але літо скінчилося. Вересень ще радував теплом, але незабаром почалися дощі. Мама перестала виїжджати на вихідні. Тепер лишалось чекати, поки вона поїде до Львова. Але це траплялося рідко.
Коханці засмутилися.
— Михайле, ти мене не любиш? Чи не хочеш бути зі мною і в радості, і в горі? — Олеся тонко натякнула, що пора б уже подумати про весілля.
Вони стояли біля її хати й півгодини не могли розійтися.
— З чого ти це взяла? — Михайло відсторонився й глянув їй у вічі. — Я б зараз повів тебе до палацу шлюбів, але де ми житимемо? Знімну квартиру поки не потягну, тобі ще рік навчатися. Хіба що згодиш жити з моєю мамою. А з твоїми батьками — теж не варіант, у вас маленька квартира. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш університет…
— Але я не можу більше так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Олеся зітхнула, але замість зітхання вирвався схлип.
— Олесю, обіцяю, що щось придумаю. Я тебе дуже люблю.
— І я тебе, — пролунало в відповідь.
— Добре. Ходімо, — сказав Михайло й рішуче взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Попрошу твоєї руки у батьків. Чи ти передумала?
— Ходімо! — радісно скрикнула Олеся.
Так вони й увійшли разом до хати.
— Заходьте, молоді, — привітала їх мати.
На кухні вже стояли чотири чашки, вазочка з печивом і цукерками — немов їх чекали.
— Бачила вас у вікно. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд Олесі. — Годі вам блукати вулицями. Напередодні зима. Що ми знаємо про ваші ночівлі — самі розумієте. — Олеся опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що з батьками жити не хочеться. В мене на роботі колега продає однушку. Я одразу подумав про вас, — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Олеся.
— Не поспішай радіти. Михайло щось нахмурився.
Той прямо глянув батькові в очі.
— Ви не багаті. Соромно приймати від вас такий подарунок. Я здоровий хлопець, сам зароби на житло.
— Та що тут соромного? Купимо чесно, не вкрадемо, — відповів батько, трохи засмучений. — Кому ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця хата. Тепер наша черга допомогти вам. Соромно, каже. Заробиш — купиш більшу, а поки живи в маленькій. І купую я її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона поруч із тобою. Ось такий совісни… — ласкаво глянув на доньку, потім суворо — на Михайла.
Олеся стиснула його руку під столом: мов, не сперечайся, погодься заради мене.
— Дякую, — вголос сказав Михайло.
До весілля залишалося менше тижня. Купили білу сукню, розіслали запрошення, забронювали ресторан.
— Михайле, а в нас немає дивана, — Олеся вже називала квартиру «нашою». — На чому спатимемо? На підлозі?
— Ні, купимо.
— А коли?
І вони пішли до меблевого. Довго ходили між рядами, пробували на міцність, на комфорт. Олесі сподобався один — простий, але затишний. Вона сіла, заплющила очі.
— Гарний вибір, молоді, — почула вона жіночий голос.
Поруч із Михайлом стояла продавчиня.
— Бачу, вам сподобався. Берете — не пошкодуєте. — Вона почала розповідати про переваги моделі. — Останній екземпляр. Сідайте теж.
Михайло сів. Олеся притулилася до нього, поклала голову на плече.
— Ви молодята? — запитала продавчиня, хоч кілець на їхніх руках не було.
— Ні, але весілля через тиждень, — відповіла Олеся.
— Вітаю! Добра традиція — починати шлюб із дивана. Вам зручно?
— Так. Навіть встати не хочеться. А скільки він коштує?
Продавчиня показала цінник.
— Диван «Мрія», — прочитала Олеся й очі її розширилися.
— За мрію завжди доводиться платити, — філософськи сказала жінка.
— Але… — почала Олеся.
— Тобі подобається? — прошепотів Михайло.
— Жартуєш? Найкращий із усіх!
— Тоді беремо.
Наступного дня диван привезли. Коли вантажники пішли, вони сіли на нього й почали цілуватися.
У білій сукні Олеся виглядала чарівно. Михайло не відводив від неї очей, навіть за столом тримав її за руку, немов боявся, що вкрадуть.
— І що ти в ній знайшов? Звичайна дівчина. Є й кращі, — сказав його друг і свідок.
— А мені кращі не треба. Поки не закохаєшся — не зрозумієш.
— Не народилася ще та, заради якої я розлучуся зі свободою.
— Про що сперечаєтесь? Михайле, ходімо! — Олеся підійшла й повела чоловіка.
ГРоки минали, син виріс, а диван “Мрія” так і лишився у їхньому житті, нагадуючи, що справжнє щастя — це вміння пробачати і берегти те, що маєш.