У давнину, на початку 1990-х, у Львові, зустрілися Оксана та Тарас. Обидвоє навчалися у політехнічному інституті й мешкали в гуртожитку. Відчули, що будуть разом, але вирішили одружитися лише після закінчення навчання. Та, як то буває, життя внесло свої корективи. На останньому курсі Оксана завагітніла.
“Тарасе, що робити?” – у розпачі дивилася вона на коханого. – “Ти ж знаєш, яка у мене строга мати. Навчання забороняла, ледве вмовила. Обіцяла, що не повторить її долі, не народить без чоловіка. А тепер як? Як я повернуся додому? Мати мене вб’є…” – Оксана стиснула губи, щоб не розплакатися.
Тарас теж злякався, але вирішив вчинити по-чоловічому. Батьки йому нічого не забороняли, відпустили навчатися у велике місто. Побачивши змарновану Оксану, він запропонував одружитися. До державних іспитів руки не доходили, тому весілля відклали.
Подзвонив батькам, чесно у всьому зізнався, сказав, що привезе з собою диплом і дружину. Дома, звичайно, лаяли, але що вдієш? “Хай їдуть разом”, – зітхнули.
Оксана, стоячи в тісній передпокої батьків Тараса, сховала за його спиною випинаючий живіт. Батько хмурився, матір похитувала головою, дорікаючи, що поспішили з дитиною, одружилися без благословення. “Не до добра це. Хіба так починають життя?” Погомоніли, пожаліли, але вирішили допомогти. Продали дачу у Стрию, зібрали гроші й купили молодим однокімнатну квартиру у Львові.
“Що могли – зробили. Далі – самі”, – настановив батько.
Через два місяці Оксана народила доньку.
Тарас працював, але грошей постійно не вистачало. Батьки вже віддали все, що мали. І соромно було продовжувати тягнути з них. Аж тут колишній шкільний друг запропонував справу – продаж комп’ютерів.
“Зараз саме час. Всі їх шукають. У мене є зв’язки з постачальниками. Ти ж у комп’ютерах тямиш, а я тільки вчуся. Разом щось зробимо!” – переконував він.
Дев’яності з їхнім рекетом минули. Ризик був, але справа легальна. Тарас погодився. Позичив велику суму для старту.
Товар купували неліквідний, зате дешевий. Тарас лагодив, програмував, а потім продавав утричі дорожче. Справа пішла. Він не лише повернув борг, а й придбав двокімнатну у центрі Львова.
Донька підросла, пора було віддавати її до садочка. Оксана ж рвалася на роботу.
“Сиди вдома, грошей вистачає. Нащо тобі це?” – бурчав Тарас. – “Пора вже й про сина подумати.”
“Давай трохи відпочину. Я ще й від пелюшок не відійшла. Після інституту жодного дня не працювала. І Насті потрібно спілкуватися з дітьми. Як потім до школи йтиме?” – переконувала Оксана.
Але до садочка просто так не потрапиш. Пропозиція була – влаштуватися нянечкою, тоді й Настю візьмуть. Вона не вагалася.
“З вищою освітою – нянечкою? Не ганьби мене”, – сердився Тарас.
“Не кричи. Це лише на рік, аби Настю взяли. Потім піду на нормальну роботу. Донька ж завжди на очах буде. Хіба погано?” – м’яко умовляла Оксана.
Інтернет тоді ще не увійшов у повсякденність. Тарас посварився, але згодом погодився.
Справа йшла вгору, викликаючи заздрість конкурентів. Та одного дня все розвалилося. Щойно закупили партію ноутбуків – і вночі їх викрали, прикривши крадіжку підпалом. Втратили не лише техніку, а й залишилися з боргами.
Друг запив. Тарас не міг собі цього дозволити – у нього була сім’я. Але гроші треба повертати. Можна, звичайно, продати квартиру, але де жити? Знову до батьків на колінах повзти?
Він шукав роботу. З бізнесом було покінчено. Як часто буває, допоміг випадок. На дорозі застряг авто. Тарас підштовхнув, побачив на задньому сидінні процесор, заговорив із водієм. Той, дізнавшись, що Тарас комп’ютерник, запропонував роботу на підприємстві – налаштовувати, ремонтувати, програмувати. Саме те, що він умів. Він погодився.
Борги поступово погасив. Життя налагоджувалося. Донька виросла, майже закінчила школу, готувалася до університету. Здавалося, лиха минули.
Того дня Тарас затримався на роботі. Оксана готувала вечерю, а Настя з подругою слухали музику. Потім подруга зібралася додому.
“Мамо, я проведу її!” – крикнула Настя з передпокою.
“Не забарися!” – встигла відповісти Оксана, коли двері вже захлопнулися.
Вона вимкнула газ і сіла перед телевізором. Щось дивилася, забувши про час. Не помітила, як прийшов Тарас.
“Чого так тихо? Настя вдома?” – спитав він, розтираючи замерзлі руки. – “Різко похолодало.”
Тут Оксана згадала про доньку. Як довго її нема? Двадцять хвилин? Півгодини? Подруга ж мешкала за кут. Оксана кинулася до кімнати Насті – пусто. Подзвонила подрузі.
“Хіба Настя не вдома? МиОксана відчула, як її серце зім’ялося від жаху, коли почула у відповідь: “Ми розійшлися ще двадцять хвилин тому”.