В очікуванні зустрічі
Вересень видався теплим, сухим, сонячним. Низьке осіннє сонце засліплювало, особливо ввечері. Олег опустив сонцезахисний козирок перед собою. Він високий — козирок рятує його від сліпучого світла, а от Оксана…
Скільки разів пропонував їй залишити машину вдома. Відвіз би сам на роботу, забрав би ввечері. Але їхній графік не збігався.
— Мені, звісно, приємно, що ти турбуєшся. Але я їжджу акуратно, сам же знаєш. Не можу без машини, — казала Оксана й пригорталася до Олега.
— Гаразд, тільки обіцяй надягати сонцезахисні окуляри. Наступного тижня почнуться дощі, похолодніє. Хоча й дощі з калюжами — не краще за сліпуче сонце. У обох випадках є ризик аварії.
— Який же ти у мене добрий. Усе буде добре. Обіцяю, — урочисто пообіцяла Оксана.
Олег припаркувався біля будинку й звичним жестом глянув на вікна квартири на третьому поверсі. Сонце відбивалося у шибках — не розібрати, чи опущені жалюзі. Якщо ні, то вдома спекотно, за години квартира нагрілася до нестями.
Автомобіля Оксани не було — вона ще не повернулася з роботи. Дивно, не подзвонила, не попередила, що запізнюється. Олег перевірив телефон — жодних пропущених дзвінків чи повідомлень. Вона закінчувала на годину раніше. Зазвичай до його повернення вже готувала вечерю.
Він поклав телефон у кишеню, замкнув машину й зайшов у під’їзд.
***
Вони познайомилися півтора роки тому. Олег повертався з роботи й побачив біля дороги машину з відчиненими дверима, а поруч — тендітну дівчину. Зрозумів, що проколото колесо. Зупинився, запропонував допомогу. Так і почали зустрічатися.
Оксана жила на орендованій квартирі. Тендітна, маленька, горда й незалежна. Поряд із нею він почувався сильним. Хотів її захищати, а вона сердилася, вважаючи себе дорослою. Незабаром він запропонував їй переїхати. Навіщо платити за оренду, якщо вона й так ночує в нього?
Його холостяцьку «барліг» Оксана перетворила на затишний дім. З’явилися пледи, подушки, світлОлег обійняв щенка міцніше, і вперше за останні дні його серце стиснулося не від болю, а від світлої надії.