Все буде добре, сину…
Олеженьку, сину, це мама, — пролунав у трубці тихий голос.
Олега завжди дратувало, як мати наголошувала, що це вона дзвонить. Ніби він не впізнає її голосу. Скільки разів пояснював — на дисплеї ж видно, хто телефонує.
У матері був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний, але вона відмовилася.
— Стара я для таких новинок. Краще подаруй… Марічці. Її донька їй такого не дарує. Вона зрадіє.
Марічка справді зраділа, швидко освоїла телефон. Олег подарував його не просто так, а щоб у разі чого вона відразу подзвонила йому. І ввів у контакти свій номер.
— Мамо, я знаю, що це ти, — усміхнувся Олег. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
По спині Олега пробіг холодок.
— Що трапилось? Серце? Тиск? — почав розпитувати.
— Операцію завтра робитимуть. Грижа запалилась. Біль не витримувати.
— Чому ж раніше не подзвонила? Мамо, я завтра приїду, заберу тебе до міста. Тут і лікарні кращі, і хірурги вправні. Будь ласка, відмовись від операції, — гарячкував Олег.
— Сину, не хвилюйся. Пам’ятаєш Федора Миколайовича? Він дуже добрий…
— Мамо, послухай мене, я приїду завтра вранці, — перебив Олег. — До того часу відмовся від операції! — він підвищив голос, бо мати вже ледве чутно говорила.
— Не турбуйся. Все буде добре, сину. Я люблю тебе… — У трубці пролунали короткі гудки.
Олег глянув на екран. Годинник показував — десять хвилин по півночі.
Останні слова матері звучали глухо, ніби здалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набирав її номер знову і знову — без відповіді.
Встав від комп’ютера, підійшов до вікна. Другий день ішов дощ із снігом. За хорошої дороги до села їхати б п’ять годин, але в таку погоду всі шість. Треба виїжджати зараз, щоб не гнати, але встигнути до операції. Хто знає, о котрій її призначили. Дорогу до села напевно розвезло. Але він їде не просто до села, а до лікарні в райцентрі.
Виключив комп’ютер, збирав речі. Виходячи з квартири, згадав, що забув зарядку. Повернувся, ухопив її і знову вийшов у передпокій. *Якщо щось забув і повернувся — подивись у дзеркало перед виходом*, — згадав він мамині слова. Глянув на своє відображення. Обличчя втомлене, погляд тривожний. *Мати сказала, що все буде добре, а вона ніколи мене не обманювала*, — подумав Олег і вийшов із дому.
В машині задумався — може, подзвонити Марічці? Вони із матір’ю сусідки, дружать сто літ. Але він працює по ночах, а в селі лягають рано. Та чому ж не подзвонила Марічка? Він же попереджав її. Тривога знову охопила його. Двигун прогрівся, і Олег вирушив у дорогу.
Скільки разів умовляв матір переїхати до нього. Квартира велика, місця вистачить. Але вона відмовлялася.
— Сину, ти молодий, я тобі заважатиму. Мені і тут добре. Нікуди не поїду.
Ох, мамо, мамо… Чого ж раніше не подзвонила? Завжди боялася зайвий раз турбувати, бути комусь на тягар.
Він згадав ту розмову. Тільки зараз зрозумів, що його насторожило. Якийсь дивний у неї був голос — глухий, наче крізь перешкоду. А останні слова і зовсе ледве розібрав. І голос був винуватий. Напевно, подумала, що розбудила його серед ночі.
Грижа у неї давно, на погоду реагировала, боліла. Але мати тягнула, не лягала поли ніж. То город садити треба, то врожай збирати, то Марічка захворіла — не може її кинути. Завжди знаходила виправдання.
А сам? Ніби й недалеко живе, машина є, але часу навідати матір ніколи не вистачало. Теж знаходив собі відмовки.
Мати була доброю і ласковою. Але за справу й наругати могла, а то й відходити тим, що під руку попадеться. Не ображався, коли за діло. Бувало це рідко, тому й добре пам’яталось.
Коли йому було шістнадцять, вперше прийшов додому під ранок. Вона не спала, чекала. Поглянула на нього розпаленого від поцілунків, суворо так подивилася, а потім сказала:
— Куди поспішаєш? А як одружуватись? Готовий? Бо потім сам витимеш, як вовк. Іди спати, очі мої на тебе не дивляться. — І відвернулася.
Наступного дня навіть не дивилася в його бік. Олег пам’ятав — це було в сто разів гірше, ніж якби вона кричала. Потім, коли мати відійшла, спитав:
— Чого ти на мене накинулася? Усі гуляють. Ти хіба не гуляла по ночах? Кохалася, була молодою.
І мати розповіла, як саме так у сімнадцять років закохалася. Як цілувалася під солов’їні співи. А коли завагітніла, коханий злякався і втік. Врятував її від ганьби Олеговий батько. Сказав, що це він із нею гуляв. Призначили весілля. Але незадовго до нього, під час копання картоплі, стався викидень. Батько все одно одружився з нею. А Олег народився аж через вісім років…
Темно, дорога монотонна, машин мало. Очі самі собо…Через кілька років Олег із Людмилою сиділи в саду маминого будинку, граючи з донькою Наталкою, і в цю мить він відчув, ніби теплий материнсьий погляд торкнувся його душі, нагадуючи, що любов ніколи не вмирає.