У сні, як у казці, все почалося зі слів: «Народи мені. Ти ж знаєш, у мене не може бути дітей… Народи дитину, для мене народи. Ти ж знаєш, у мене не може бути дітей…»
Перший день у Київському університеті розпочався з лекції. Олена довго блукала коридорами, доки не знайшла потрібну аудиторію. Ледь встигла сісти на останнє місце в першому ряду, як увійшла викладачка. Представилась і розповіла, чим вони займатимуться цілий рік. Казала, що питання з лекцій потраплять до екзаменаційних білетів. У підручниках їх нема. Радила відвідувати заняття зараз, аніж перед сесією шукати відповіді в інтернеті.
У цей момент двері відчинилися, і до аудиторії увійшла сліпучо яскрава дівчина. У залі захихикали. Викладачка одразу ж обернулася до неї.
— Ви на лекцію? Як вас звати? — сухо спитала вона.
— Ганна Степанівна Коваленко, — ніскільки не знітившись, жваво відповіла дівчина.
— Ну що ж, наперше пробачаю, Ганно Степанівно. Наступного разу не запізнюйтесь. Запізнившихся я не пускаю на свої лекції. — Вона обвела поглядом затихлу залу. — Це стосується всіх! Про що ми тут говорили, повторювати не буду, спитайте у когось із групи. Сідайте. Отже…
Дівчина пройшла до першого ряду, намагаючись не цокати підборами. Олена посунулася, звільняючи їй місце.
— Привіт. Що вона тут розказувала? Лякала? — прошепотіла яскОлена глянула на Ганну, бачачи в її очах ту саму бентегу, що колись була в неї самої, і тихо прошепотіла: “Давай спробуємо все зробити по-іншому цього разу.”