**Щоденник Оксани**
Стояла біля вікна, дивилася на спорожнілий двір. Утоптаний сніг блищав від шматочків конфетті, а на оголених гілках кущів висіли шматочки ялинкового дождику. Місто наче вимерло. Усі спали після довгої новорічної ночі. А в мені — така сама порожнеча.
Як я могла так помилитися? Чому не відчула брехню? Тоді все здавалося справжнім: Микита був розумним, ніжним, трохи ображеним на батька. А виявилося — лише гра. А я повірила, що він мене кохає.
Клацнув замок, і я здригнулася. Готувала промову, але зараз усі слова вилетіли з голови. Тихий крок зупинився за спиною. Чекала, затамувавши подих. По шиї пробігли мурашки від його теплого подиху.
— Оксанко, — прошепотів він, схилившись до мого плеча.
Я відійшла. — Ти ще сердишся? — спитав він солодким голосом. — Не знаю, що на мене налягло. Він так дивився на тебе… Мене просто затопила ревнощами. — Микита чекав відповіді, але я мовчала.
— Це ти винна. Сміялася, торкалася його, не відводила очей. Я не витримав.
— Не вигадуй. Ми просто танцювали, — сухо відповіла я.
— Пробач мене. Ревнощі — це ж ознака кохання. — Він спробував повернути мене до себе, але я зітрусила його руки.
— Оксанко, та годі вже. Я ж перепросив.
— Проси вибачення не в мене. — Нарешті подивилася на нього й знову відвернулася.
— Я вже був у лікарні, говорив із твоїм моряком. — У його очах блиснула злість. Я не бачила. — Він не писав заяву, мене відпустили. Давай все забудемо. Випишемо його — прийде до нас, вип’ємо за мир.
Я різко обернулася.
— До нас? Забудемо? Вип’ємо? Нас немає. І не буде. Залиш ключі та йди.
— Отак? Його сюди запросиш? — Солодкий тон зник, голос став різким.
— Іди. Ти обманув мене. — Я намагалася стримуватися, але образа й гнів прорвалися.
— Треба було й тебе показати, а не лише його. Пам’ятаєш, що мені казала? — Він стиснув мою руку вище ліктя, з силою притягнув до себе, підніс обличчя ближче. У його очах я побачила ненависть.
— Пусти, боляче.
— Я витратив на тебе стільки часу. Ні, кохана, я нікуди не йду. Ти вийдеш за мене! — Він дістав із кишені каблучку. — Не встиг подарувати. — Підняв мою руку, намагаючись надіти. Я рвалася, але він стиснув ще сильніше.
— Пусти! Я не вийду за тебе! — З очей потекли сльози.
— Вийдеш, якщо хочеш, щоб твій моряк залишився живим.
— Ти нічого не зробиш.
— О, ще як зроблю…
***
— Я завтра їду, — сказав Андрій.
Я була закохана. Дуже. Але він боявся сказати, що їде. Ми лише почали зустрічатися.
— Куди?
— До Одеси. Вступив до академії. Вибач, що не казав. Не був упевнений.
— Хоч дзвонитимеш? — спитала я, опустивши голову.
— Не сумуй. Що поробиш? У нас немає моря. Оксанко, я не хочу, щоб ти почувалася зобов’язаною чекати. Навчання довге, потім рейси на півроку чи більше. Ти не уявляєш, як це — чекати.
— Не вирішуй за мене.
— Оксанко, ти теж вчитимешся. В університеті багато хлопців…
— То їдь! — вигукнула я, розвернулася й пішла.
— Оксанко! — Він хотів наздогнати, але передумав.
Як же я раділа, коли він приїхав на свята! Ми ходили в кіно, гуляли. Він розповідав про місто, море, товаришів, а я слухала й мріяла, щоб він поцілував мене.
Але він лише торкнувся губами моєї холодної щоки й пішов. А наступного дня — знову у море.
Так, університет був повний хлопців. Багато хто проявляв інтерес. Але мені ніхто не був потрібен. Андрій дзвонив рідко, питав про навчання. Але варто було сказати, що суму, — він змінював тему.
Навесні померла тітка. Її чоловік пішАле вже незабаром Оксана зрозуміла, що справжнє щастя чекало на неї там, де його не шукала — у простій радості життя поруч із тим, кого вона справді кохала.