Я ніколи тебе не забуду
Соня Михайлівна йшла додому в розстібнутому драповому пальті, з потертим портфелем у руках, де лежали зошити її учнів. Весь вечір вона перевірятиме твори.
Ще недавно на деревах тільки набрякали бруньки, а сьогодні вже пробивалося молоде листя. Природа прокидалася від яскравого теплого сонця. За кілька днів усе навколо заквітне.
Перехожі з повагою віталися із Сонею Михайлівною. Вона відповідала, стримано посміхаючись. Майже всім вона колись викладала українську мову та літературу у школі, а тепер вчилися їхні діти.
Була вона струнка, як дівчина, невисока, зі спини — і не скажеш, що вже не першої молодості. Та й обличчям гарна. Але за кого тут виходити заміж? Так і жила сама у невеликому дерев’яному будиночку на вузенькій вуличці. Його їй дали як службове житло, коли вона двадцять п’ять років тому приїхала сюди з великого міста.
Саме містечко теж було невелике, більше нагадувало селище чи велике село. Молодим фахівцям тепер дають квартири у цегляних триповерхівках. Та не дуже-то вони їдуть сюди — тягне їх до Києва чи Львова.
Але Соня Михайлівна звикла до свого дому і не наважувалася з ним розлучитися. У вільний час любила копошитися у городі. Коли приїхала сюди, нічого не вміла робити, а тепер і пічку топила, і город обробляла, і капусту квасила, варення-соління закатувала. Життя всьому навчило.
Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитку сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона не звернула б на них уваги, якби вони не почали сперечатися, як правильно написати якесь слово. Обидва помилялися. Їй набридло слухати їхні суперечки, вона визирнула у вікно і сказала, як треба.
Один із хлопців не знітився і попросив перевірити всю пояснювальну. Соня вийшла до них, виправила помилки.
— Дякую. Пощастило нам із вами зустрітися. А як вас звати?
— Соня.
— А я Ярослав. Ви майбутня вчителька? А ми тут поряд працюємо.
— Краще сказати — вчитель чи педагог, — поправила вона.
Ярослав їй сподобався. Нагадував ведмедя. Поряд із ним було спокійно і надійно. Коли він зробив їй пропозицію, вона, не роздумуючи, погодилася.
Його матері Соня не сподобалася.
— Що ти з нею робитимеш, книжки читати? Вона, мабуть, і варити не вміє. Ох, намучаєшся ти з нею. Обрав би кого простішого, — бурчала мати, коли Соня пішла.
Мати була недалека від правди. Соня вміла тільки макарони варити та яєчню смажити. Та й те вдавалося псувати. Поставить каструлю на газ, а сама сяде з книгою. Зачитається, забуде про все, поки не запахне горілим.
Зрозуміла мати, що з такою господинею син з голоду помре, а вона позбудеся посуду, і взяла готування у свої досвідчені руки. Соня намагалася вчитися у свекрухи вести господарство, а Ярослав старався відповідати їй — одягався охайно, перестав вживати лайливі слова. Загалом, жили молоді добре.
Через рік у них народився син, спокійний і ґрунтовний, як батько. Зарано, звичайно. Але потім, коли Соня почне працювати, із цим буде складніше. Як піти у декрет, кинути класи посеред навчального року? А так — відстрілялася, і справи.
Свекруха все частіше наСонечка:не залишай мене, я не виживу без тебе…