Ой, Настю, ти мені подобалася…
Соломія вийшла з офісу і підійшла до машини на стоянці. Капот і лобове скло були вкриті тонким шаром снігу. Вона сіла в авто, першим ділом увімкнула обігрів, щоб трохи зігріти замерзлий салон. Потім двірниками зітрула снігову порошу зі скла.
Виїхала з парковки й влилася в потік машин. Та рух то і сповільнювався – світлофори, пробки. Здавалося, увесь Київ зібрався на цій дорозі. Проїжджаючи повз ТРЦ «Океан Плаза», Соломія вирішила заїхати туди, перечекати годину пік, а заодно подивитися новорічні товари – може, щось підійде на подарунки.
Але і тут парковка була забита – жодного вільного місця. Вже шкодувала, що завернула сюди – краще б повзла в пробці, але хоча б рухалася. Не одна вона вирішила перечекати тут дорожній колапс.
Раптом у дзеркалі заднього виду спалахнули фари – великий джип почав здавати назад, ніби поступаючись їй місцем.
У центрі – людно, душно, яскраво. Соломія розстебнула пальто, спустила шарф і пішла вздовж полиць. В очах відблискували ялинкові прикраси, гірлянди, натовп. Вона поклала в кошик кілька барвистих кульок, сріблястих оленят у подарунковій упаковці, рушники із Святим Миколаєм, кілька фужерів для шампанського з побажаннями щастя…
Дома подумає, кому що дарувати. Мамі й чоловікові купить щось серйозніше, а колегам підійдуть симпатичні дрібниці. Стала в чергу до каси – втомилася від галасу, швидше б вийти на свіже повітря. Погана ідея – їхати сюди в п’ятницю ввечері. Можна було завтра зранку, коли людей менше.
Нарешті її черга. Під час оплати з жахом зрозуміла – набрала забагато. Та й ладно, знадобиться.
Відійшла від каси, застебнула пальто, поправила шарф і з великим пакетом пішла до виходу, озираючись, щоб ніхто не зачіпав і не розбив покупки.
— Соломія!
Вона не відразу зрозуміла, що це до неї, продовжувала йти.
— Коваленко!
Почувши дівоче прізвище, зупинилася. Але люди, що виходили, штовхали її, зачіпали. Вона відійшла вбік і озирнулася, шукаючи того, хто кликав.
— Привіт, Соломіє, — донеслося збоку.
Повернула голову – перед нею стояв бородатий чоловік. На ньому була маленька чорна шапка, насунута аж до брів. Він усміхався, і Соломія побачила, що в нього немає одного переднього зуба. Одягнений був неохайно, мішковато. Вже шкодувала, що зупинилася. Ну не може цей чоловік бути її знайомим.
— Не впізнаєш? — спитав він. — А я тебе відразу побачив. Ти майже не змінилася. Виглядаєш на мільйон, — зареготав.
Щось у його голосі здалося знайомим, але вона не могла згадати, хто це.
— Ми разом вчилися в школі. В одному класі, — нагадав він.
— Дмитро?! — ахнула Соломія. Хотіла запитати, що з ним сталося, але соромилася.
— Я, — усміхнувся він, знову показавши прогалину в зубах. — Що, дуже змінився?
— Так, — кивнула вона. — Що з тобою трапилося? — Все ж спитала.
— Довго розповідати. Може, сядемо десь? Тут є кафе. — Він дивився на неї з надією.
Соломія не могла звикнути до його вигляду. Як вона могла не впізнати його? Мабуть, через бороду та цю дивну шапку. Це ж Дмитро, за яким вона колись в школі тужила, через якого пролила стільки сліз. А зараз їй було соромно стояти з ним на очах у всіх.
— Вибач, мені треба йти, — сказала вона, відводячи погляд.
Дмитро дивився на неї з надією.
— Якщо ненадовго, — згодилася вона, скоріше з цікавості, ніж з бажання говорити.
Він оживився, поспішно повів її до кафе.
— Пішли. Тисячу років не бачилися. Може, ще стільки ж не побачимося, — знову засміявся.
Соломія озиралася, боячись побачити знайомих. Тут же півміста сьогодні. Дмитро то вибігав наперед, то щось розповідав.
У кафе майже всі столики були зайняті.
— Ось там вільний, — показав він на далекий кутовий стіл.
“Там хоча б темніше”, — подумала вона, поспішаючи сховатися.
Не встигли сісти, як підійшов офіціант, поклав меню. Дмитро одразу почав його вивчати. Соломія помітила, як він ковтнув слину. Він підвів погляд і питально подивився на неї. Вона не торкалася меню.
— Я буду лише каву, — сказала.
Підійшов офіціант.
— Готові замовити? — звернувся до неї, ігноруючи супутника.
— Мені каву з лимоном… — подивилася на Дмитра.
Той поспіхом назвав страви. Офіціант глянув на Соломію. Вона мовчки кивнула.
— Тут гарний кафе роблять. Я часто сюди заходжу, — сказав Дмитро.
— Ти тут працюєш?
Він кивнув. Було видно, що йому соромно. Ясно, що не керівником. Але вона не стала розпитувати.
— А ти лікарем стала, як мріяла? — спитав вінВона вийшла з кафе, ще раз глянула на вікно, де сидів Дмитро, і зрозуміла, що іноді життя повертає нас до минулого лише для того, щоб ми навчилися цінувати теперішнє.