Ти мені подобався…
Соломія вийшла з офісу й підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло були вкриті тонким шаром снігу. Вона сіла за кермо й одразу ж увімкнула пічку, щоб зігріти замерзлий салон. Потім дворниками зітрула снігову порохню зі скла.
Виїхала на дорогу, але рух був повільний — світлофори, пробки, немов усе місто вирішило сьогодні їхати саме цим маршрутом. Проїжджаючи повз ТРЦ “Львівський”, Соломія вирішила завернути та перечекати піковий час, зайшовши всередину. Може, знайде щось для новорічних подарунків?
Парковка виявилася такою ж забитою, як і дорога, жодного вільного місця. Вона вже шкодувала про це рішення — краще б повзла, але хоч повільно, їхала далі. Однак у дзеркалі заднього виду блиснули фари: великий джип почав сдавати назад, ніби пропускаючи її.
Всередині було тісно, душно, повно людей. Соломія розстебнула пальто, послабила шарф і пішла вздовж полиць. Від яскравих іграшок, мерехтливих гірлянд і натовпу в очах почало рябити. Вона поклала в кошик кілька кольорових кульок, двох сріблястих оленят, рушники з Дідом Морозом у подарунковій упаковці, пару келихів для шампанського з новорічними побажаннями…
Потім розбереться, кому що дарувати. Мамі та чоловікові вона візьме щось серйозніше, а колегам і знайомим підійдуть симпатичні дрібниці. Стала в чергу до каси, втомлена від галасу. Погана ідея — приходити сюди в п’ятницю ввечері! Краще б завтра ранком, коли всі висипаються…
Нарешті, її черга. Розраховуючись, Соломія з жахом усвідомила, що набрала забагато непотрібного. Але що ж, не пропадати ж добру!
З пакетом у руках вона рушила до виходу, обережно уникаючи натовпу, щоб хтось не роздавив іграшки.
— Соломія!
Вона не відразу зрозуміла, що це до неї.
— Білик!
Лише почувши дівоче прізвище, вона зупинилася. Люди натикалися на неї, штовхали. Вона відійшла вбік й озирнулася.
— Привіт, Соломіє, — почула вона поруч.
Повернула голову й побачила чоловіка з бородою. На ньому була маленька чорна шапка, натягнута по самі брови. Він посміхався, і Соломія помітила, що в н”Ну і чого ж ти тоді не сказала мені, що я тобі подобався?” — прошепотів він, і в цю мить їй здалося, ніби завіса двадцяти років раптом зникла, повернувши їх обох у той самий шкільний коридор, де колись все могло бути інакше.