Хитрий Тимошка
Оксана з матір’ю сварилися вже кілька днів. Втомляться, розійдуться по кутках, помовчать, повозляться. Але варто одній, заспокоївшись, знову почати розмову — і сварка спалахує знову.
— Ти ж мене взагалі не слухаєш! Для тебе існує лише твоя думка, і більш нічия. Тата теж не чула. Ось він і пішов від тебе, — кричала Оксана. Вона розуміла, що згадувати батька — удар нижче пояса, але не могла зупинитися.
— Я все одно поїду, бо без Віті я не можу. Я його люблю. Хотіла по-доброму, але, мабуть, не вийде. Мені двадцять — раніше в такому віці дівчата вже старими дівами вважалися. Ти завжди така правильна… Самій від себе не гидко? Я не хочу бути, як ти… — Оксана змовкла.
— Та я ж не проти. І чудово тебе чую. Чому б вам не одружитися, якщо кохаєте? — мама сказала майже спокійно, злякавшись такого напору.
— Ну знову почалося, — зітхнула Оксана. — Куди нам одружуватися? Ми студенти. Сидіти на твоїй шиї? Чи на шиї його батьків? Вони й так Віті квартиру купили.
— А на що житимете?
— Я ж казала — Вітя працює, робить сайти, програми. Йому за це платять. Так, мам, зараз так багато хто працює — онлайн. На їжу вистачить, а через рік закінчимо навчання та й одружимося.
— То почекайте рік! Чи в вас уже горить? Ти вагітна, тільки мені не кажеш? — мама пильно оглянула Оксану.
— Ні, мам, не вагітна. Набридло. З тобою безглуздо говорити. — Оксана пішла у свою кімнату й почала витягати речі з шафи, складати їх у рюкзак. Він не закривався, і вона стояла біля ліжка, думаючи, що робити.
Увійшла мама. «Зараз знову почне кричати», — подумала Оксана. Але мама мовчки постояла й вийшла. Через кілька хвилин вона повернулася й поклала на ліжко старий валіз. У ньому вони з батьком колись до санаторію їздили.
— Дякую! — Оксана обняла маму. — Я ж не на край світу їду. Буду приходити, дзвонити щодня. Якщо щось треба буде — скажи, ми з Вітею прийдемо, зробимо.
Мама раптом зігнулася, сіла на ліжко й сховала обличчя в долоні.
— Усі мене кидають. Біжіть, якщо я вам така тягар. Батько молодшу знайшов, стара йому не потрібна. А як шлунок закрутив або спину прихопило — він біг до мене. Доглядала, масаж робила, їжу на пару готувала. Соки з картоплі й капусти вичавлювала. А потім — пішов. Нічого, ще приповзе, лиш я не пробачу.
А тепер і ти їдеш. Що, погано жилося? Готувати самой, по магазинах бігати, прати. А ще й навчання. Жіноча доля важка. А якщо завагітнієш? Куди ти поспішаєш?
Оксана сіла поряд, обняла маму за плечі. Відчувала, як та напружена, розбита. З’явилася навіть думка поступитися, залишитися.
— Зустрічалися б, як раніше. Нащо з дому йти? — мама не заспокоювалася.
— Нащо люди живуть разом? Бо не можуть один без одного. Я ж приходитиму. Дзвонитиму. Хочеш, ми до тебе переїдемо?
— Де там!
Оксана усміхнулася про себе.
Мама пізно вийшла заміж. Бабуся була строгою, нікуди її не відпускала. Лише після її смерті мама одружилася. «У останній вагон встигла», як кажуть.
Оксані двадцять, а мама вже на пенсії. Підприємство, де вона працювала, збанкрутувало. Всіх похилого віку відправили. А тут ще й батько такий номер викинув. Оксана це розуміла. Але як розірватися між мамою й Вітею? Навряд вони втрьох вживуться. Мамин характер вона знала. Та й нащо, коли в Віті є своя квартира? Так усім ліпше. Просто мама боїться лишитися сама.
— Пробач мене, мамо. Я дуже тебе люблю. Але й Вітю кохаю. — Оксана встала й почала складати речі.
Коли мама вийшла, вона дістала телефон із джинсів.
— Чекаєш? — прошепотіла в трубку. — Скоро приїду.
Закинула рюкзак, покотила валіз до дверей.
Мама сиділа на кухні, відвернувшись до вікна.
— Мам, не ображайся. Завтра подзвоню, — сказала Оксана винувато.
Мама не поворухнулася. Вона сиділа така самотня, скривджена, що Оксані стало шкода. Але якщо зараз підійде — мама знову почне умовляти залишитися. А Вітя вже давно чекає під будинком. І Оксана рішуче, поки не передумала, вийшла.
Таксі викликати — гроші жалкували. Тому пішли з Вітею на зупинку.
— Ну як? Сильно мати сварилася? Умовляла залишитися? — запитав Вітя в автобусі, стискаючи її руку.
— Нормально, — буркнула Оксана.
Розповідати не хотілося.
— Шкодуєш?
— Ні, що ти, — поспішно відповіла Оксана й притиснулася до нього.
Вона дзвонила мамі щодня між парами. Та скаржилася на тиск, болячки, погоду. Кінець листопада, а тепА коли наступного тижня вони приїхали до мами разом з Вітею, то застали її за столом, де вона годувала Тимошку, а поруч сидів батько і сміявся, розповідаючи, як пес уранці виніс його тапочки у коридор.