**Щоденник**
— Даринко-о-о… — ридала в телефон Віка.
— Чого ревеш? Скажи нормально, що трапилося? З Іваном? Віко, чого мовчиш? — гукала у трубку Дарина.
— И-и-и… Василь… А-а-а… — знову завила Віка.
— З Василем щось сталося? В аварію потрапив? — Дарина уявила, як Віка мотає головою, наче підруга могла це бачити.
— Усе, моя терпінка лопнула. Відключаюся, чуєш? За десять хвилин буду, чекай, — сказала Дарина, перечекала, послухала сльози подруги, але, зрозумівши, що від неї нічого не дістане, розірвала звя’зок.
Швидко переодягнулася, взяла сумочку, перевірила телефон і дрібниці, що можуть знадобитися, і вийшла з квартири, замкнувши за собою двері. Віка жила через зупинку, тож Дарина швидко пішла пішки, іноді переходячи на біг та лаючи безтолкову подругу: «Завжди не може нормально пояснити. Дістане від мене, якщо через дурницю витягнула з дому…»
Через п’ять хвилин вона стояла перед під’їздом і давила на кнопки домофону. У динаміку щось заскреготіло.
— Віко, відчини, це я, — гукнула Дарина.
Знову тріск, потім сигнал — замок клацнув. Дарина залетіла у під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, непроглядна після денного світла. Не було часу чекати, поки очі звикнуть. Вона ступила до сходів перед ліфтом і одразу ж спіткнулася, ледве не впавши. Встигла вхопитися за поручні.
— Трясця, так і забитися можна. Невже не можна лампочку потужнішу вкрутити? — буркнула вона.
Чекаючи ліфта, Дарина нетерпляче стукала ногою, прокручуючи в голові всі варіанти того, що трапилося, і шепотіла: «Лише б усі були живі…» Перед дверима квартири зупинилася на мить, прислухалася. Жодних криків чи ридань — це вже добре. Дарина перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Віка з розплаканим, набряклим обличчям. Вона, мов зомбі, розвернулася й повільно, на нерухомих ногах, попрямувала на кухню. Дарина зітхнула, похитала головою, скинула кросівки й пішла за нею.
Віка сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безсилі руки склала на колінах. Весь її вигляд випромінював зневіру та покірність долі.
— Віко, що сталося? Ти мене налякала, — Дарина підійшла й поклала руку їй на спину. — Розкажи, а то не знаю, що й думати. Мчала сюди, як скажена.
— Василь покинув мене, — безжи— сказала Віка, і в її голосі більше не було ніжости, лише пустота, ніби хтось вимкнув у ній світло.