**Мій щоденник**
Як часто буває, Оксана не знала свого батька. Він пішов із їхнього життя відразу після її народження. Жили вони з матір’ю в невеличкому селі на Вінниччині, у старенькій хаті. Мати не пестила доньку — з дитинства Оксана вміла й піч топати, і город полоти, і в крамницю бігати за хлібом.
Вчилася вона на відмінно, до школи ходила з радістю, мріяла стати актрисою та жити у великому місті. Після школи подалась до Києва, влаштувалася на першу-ліпшу роботу за оголошенням і вступила на заочне у виш.
— Мрії мріями, а професія має годувати, — казала мати. — Артисти сьогодні на конях, а завтра з торбами.
Коли Оксана закінчила університет і почала більше заробляти, купила собі машину в кредит. Не «Мерседес», звісно, а скромну, вживану «Шкоду Фабію» — стара, та ще поїде. Гордо привезла її до мами в село.
Зараз у неї вже інший автомобіль, але перший не забуває. Недавно побачила його на парковці — і очам не вірила, що «старушка» ще на ходу. Їздила б на ній і досі, але… Як то кажуть, закохалася. Перше кохання, перший досвід. Хлопець запропонував жити разом, зняв невелику квартирку у Броварах. Незабаром він умовив Оксану продати машину.
— Вона стара, ось-ось розсиплеться. Давай продамо та візьмемо нову, яка прослужить нам роками, — переконував він. — Краще зараз, доки ще на ходу.
Оксана погодилась. Хіба ж вона, молода дівчина, розуміється на машинах краще за чоловіка? Довірила йому продаж. Щоб купити нову, взяла ще один кредит. Хлопець обіцяв допомагати з виплатами. Я ж раділа новенькій «Рено»!
Але вийшло так, що їздив на ній переважно він. Відвезе Оксану на роботу — і їде по своїх справах. Кілька разів допоміг з кредитом, а потім зникли й гроші, й бажання.
Та й біда невелика, любила ж його, знаходила виправдання. Але одного разу сусідка зупинила її у дворі:
— Ти знаєш, що твій хлопець приводить до вас інших дівчат? Бачила своїми очима: під’їхали на твоїй машині, увійшли в під’їзд обнімаючись, а через три години вийшли.
— Так, знаю… це… — Оксана від образи й злості не знайшла слів. — Вибачте, спішу.
— Вижень його, дівчино, доки не пізно! — крикнула їй услід сусідка.
Дома вона дала волю сльозам. Коли хлопець прийшов, забрала ключі й випхнула його за двері.
Залишилася Оксана сама — з машиною, кредитом та розбитим серцем. По вечорах мила підлоги в офісі, де працювала, щоб ніхто не побачив. Набрала учнів, почала репетиторство з англійської. Поверталася додому ледве жива, але кредит погасила швидко. Потім взяла іпотеку на маленьку квартирку.
Якось приїхала до мами у відпустку. Після Києва рідне село здалося ще меншим і знесиленим.
— Чого сама? Час іде, молодість не вічна. Хіба ніхто не подобається? Та й гарна ж ти, з машиною… — промовила мама.
У пориві жалю до себе Оксана розказала їй про минулу історію.
— Наївна ти занадто. Казала ж, у великих містах одні спокуси та шахраї. Книжки про кохання читаєш, а життя — не казка. Лицарів не лишилося. Кожен хоче жити за рахунок принцес. Та нехай, ще знайдеш свою половинку. — Мама вийшла з кімнати й повернулася з газетним згортком. — На, візьми. На весілля збирала. Хоча б на перший внесок стане.
Оксана розридалася і пригорнула матір.
Повернувшись до Києва, вона купила маленьку «однушку». Все одно бувала вдома лише переночувати. Працювала, репетиторствувала по вечорах, але прибиранням офісу більше не займалася. Втомлена, але задоволена, поверталася в свою оселю.
Після того досвіду Оксана ставилася до чоловіків обережно. Не пускала нікого в своє життя. У вісімнадцять у неї вже були квартира, наполовину сплачена іпотека, машина — і все сама, без багатих родичів чи батькової допомоги.
А от з особистим не складалося. Неколи було знайомитися, та й ніде. А якщо й знаходила хлопця, не поспішала його впускати. Хоча дуже хотілося сім’ї, дітей, тепла…
А тут як грім серед ясного неба — нагрянула колишня шкільна подруга, Настя. Привезла від мами солень і варення, адрес Оксани дізналася теж у неї.
— Щаслива ти, Оксанко. Молодець, що втекла з нашого болота. Ось і квартира, і машина, і гроші є. А я через Вітька залишилася. Ще зі школи його любила. Пам’ятаєш? У нього мати хвора була. Я за нею доглядала, як за рідною. Носила, годувала… А воно мені треба? Все через прокляте кохання.
А потім мати померла. Шкода, звісно. Але коли ми з Вітьком вже збиралися весілля грати, приїхала нова вчителька — молода, гарна. Як вони познайомилися, не знаю, тільки він до неї бігати почав. Ох, і скандал я їм влаштувала! Ще довго згадуватимуть.
Я за його матір’ю доглядала, а він за цією мишою сірою заступився— Можеш пожити в мене кілька днів, поки не знайдеш роботу та житло, — сказала Оксана, відчуваючи, що ця історія скінчиться так само, як і з її першим коханням — розчаруванням, але вже без сліз.