**Щоденниковий запис**
Дзвінок відірвав Соломію від вечері. Вона рідко готувала собі. Вранці обходилася чашкою кави, обідала у кафе біля роботи, вечеряла склянкою кефіру чи чаю з печивом, а якщо дуже хотілося їсти, смажила собі яєшню. У вихідні їздила до батьків. Мама незмінно давала з собою контейнери з їжею, відмовитись — значило оголосити війну.
Соломія допивала кефір, коли з кімнати лунала набридлива мелодія мобільного. «Треба змінити на спокійнішу», — подумала вона. Ця пісенька ввинчувалась у мозок. Номер незнайомий, але якщо хто-сь так наполегливо дзвонить — значить, справді важливо. Вона взяла трубку.
— Привіт. Я вже й не сподівалася, — почула вона голос, який знала, навіть якщо б пройшли століття. «Відчепись!» — скрикнув внутрішній голос.
— Будь ласка, не клади. Мені потрібно з тобою поговорити, — ніби відчувши її думки, поспіхом попросила колишня подруга.
Соломія мовчала.
— Мені більше ні до кого звернутися. Ти одна можеш допомогти. Скажи адресу, я приїду. Повір, це важливо, — додала Мар’яна після паузи.
Щось трапилось. Просто так вона б не подзвонила. Колись вони були нерозлучними подругами, але то було в іншому житті.
— Гаразд, зараз надішлю смс, — сказала Соломія і роз’єдналась.
Серце калатало. Чому? Вона набирала адресу, а пальці тремтіли. Мар’яна відразу відписала: «Чекаю».
Соломія повернулась на кухню, помила склянку і сіла за стіл.
Скільки років вона виганяла з голоду думки про колишню подругу. Думала — пробачила, забула, заспокоїлась. Але цей дзвінок знову підняв усе, що вона так старанно ховала.
***
Мамі дуже подобався фільм «Тіні забутих предків». Він давно став класикою, але не втратив актуальності. Соломію назвали на честь головної героїни, і кожен, хто чув її ім’я, одразу згадував ту стрічку.
На відміну від акторки, Соломія не пишалася красою. Волосся — світло-русе, як і вії, очі — невеличкі, сірі. Особливо її бентежила фігура. «Ще виросте», — заспокоювала мама.
А ось у Мар’янки грудь була гордістю. Хлопці зупинялися на ній поглядом, немов прикуті.
Щоліта Соломія їздила у село до бабусі. Тепер це була скоріше дачна ділянка — зимували лише чотири хати: бабуся, сусідка баба Галя та ще два подружжя літніх людей. До баби Галі на літо приїжджав онук. Із ним Соломія проводила всі канікули.
А одного літа все змінилося. Вона побачила перед собою не хлопця, а високого підлітка, і раптом зніяковіла, не кинувшись до нього, як колись. А Орест був радий їй, запросив на річку, ніби нічого й не сталося.
На березі Соломія не наважилась роздягнутися при ньому. Зачекала, поки він зайде у воду, і лише тоді швидко скинула сукню та стрибнула у воду, щоб він не побачив, яка в неї маленька грудь. Вона так і не виросла, як обіцяла мама.
В кінці серпня вони роз’їжджалися — без обміну адресами чи телефонами. Ніби існувала негласна угода: село та місто — це два окремі світи.
Перед випускним класом Орест не приїхав. Баба Галя пояснила, що він поїхав з матір’ю на море. Соломія, нудившись від самотності, запросила до себе Мар’янку. Та зраділа — у неї не було ні бабусі, ні села. У вихідні батьки Соломії привезли Мар’янку разом із собою.
А через два тижні несподівано з’явився Орест. Він ще підріс, став ширшим у плечах. Пухнасті темні вії, карі очі — тепер він був справжнім красенем. Соломія раптом пошкодувала, що запросила Мар’янку. А та, ледве побачивши хлопця, одразу пішла знайомитися.
Вночі вони шепотілися, і Мар’янка спитала, цілувались вони з Орестом чи ні.
— Та ти що? Ми ж друзі з дитинства, — обурилась Соломія.
Але незабаром пошкодувала за ці слова.
Тепер вони скрізь ходили втрьох. Соломія відчувала себе зайвою. Вперше у житті їй було радісно від думки, що скоро роз’їдуться.
Ореста вона забула на рік, а з Мар’янкою вони залишались подругами. Після школи Соломія в село не поїхалаА потім одного дня, коли Алєша вже закінчував школу, вона зрозуміла, що знайшла те, про що навіть не мріяла — справжню родину.